Вівторок, 21.11.2017, 07:13
Вітаю Вас Гість | RSS

Ленінська ЗОШ

Категорії розділу
Література рідного краю [12]
Відомості про письменників Запорізького краю
Майстрині села [2]
Роботи сільських умільців
Політ фантазії [4]
Cпорт [2]
Фото з урока [2]

Блог

Головна » 2011 » Червень » 23 » Життя і творчість. М. Білокопитов. Г.Лютий
22:31
Життя і творчість. М. Білокопитов. Г.Лютий
Для уроків літератури потрібні відомості про письменників рідного краю.
Можливо ці матеріали комусь стануть у пригоді.
 
ДЛЯ ЧОГО ЦВЯХ ТОМУ, ХТО ЗАМІСТЬ БУГАЯ?
 Микола БІЛОКОПИТОВ
Випадок, про який розповіла мені Валентина Миколаївна Манжура, дуже скидався на вигадку, анекдот. Але після одного з концертів у Оріхівському районі Запорізької області, де я розповів його зі сцени, до мене підійшли дві жіночки й сказали, що подібна історія насправді трапилася в їхньому селі... Молодий фермер одружився й узяв собі жінку з міста, як тут кажуть, городську. Зрозуміло, що новоспечена фермерша була в питаннях сільського господарства, що називається, ні в зуб ногою. Проте, слід віддати їй належне, потроху вникала в суть нових для себе проблем і згодом набралася досвіду. А на самому початку цього набирання досвіду, кажуть, трапилося з нею таке. Оскільки господарство спеціалізувалося на тваринництві, у фермера був відносно невеликий корівник – на 120 голів. Питання продовження роду поголів’я добросовісно виконував племінний бугай Яшко. Та він серйозно занеміг і довелося бідолашного відправити на бойню. Увечері того ж дня три корови пішли в загул, тобто їм украй треба було до бугая. А позаяк свого вже не було, а в сусідів, як вважав фермер, бугай – слабенький, господар звернувся в районний центр штучного запліднення. Звідти обіцяли негайно прислати спеціаліста. I як на те, самому фермерові треба було їхати в обласний центр у термінових справах. От він і говорить своїй молодій дружині: – Зараз сюди приїде запліднювач. – Це той, що замість бугая? – Еге ж, саме той. Ходімо, покажу тобі, яких корів треба обслужити. Зайшли вони до приміщення, чоловік показує на корів: – Ось цю, цю й оцю. Запам’ятала? Дружина не дуже впевнено кивнула головою. I фермер, щоб вона нічого не переплутала, біля кожної корови, яку треба запліднити, на стовпчику забив по цвяшку. I поїхав з дому. Приїжджає спеціаліст зі штучного запліднення – огрядний чоловік з невеличкою валізою. Запитує хазяїна. – Його немає, – каже дружина, – але я в курсі справ. Йдіть за мною. Зайшли вони до корівника, жінка показує спеціалістові, як і навчив чоловік: – Ось цю, цю й оцю! – Зрозуміло, – відповідає спец. – О, а для чого тут цвяхи в стовпчики забиті? – Ну, – ніяковіючи відповідає початкуюча фермерша, – мабуть, щоб ви на них свої штани вішали. Коли до спеца дійшло, як молодичка уявляла собі цю процедуру, він довго не міг почати роботу. Через приступ шаленого реготу...
 
 
Микола Григорович Білокопитов
 
Микола Григорович Білокопитов народився 11 лютого 1954 р. в Мелітополі. Дитинство минуло в селищі Кушугум Запорізького району, де він і закінчив середню школу. Служив на флоті. Працював слюсарем, залізничником, поліграфістом. Закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова (м. Львів). Багато років віддав журналістиці. Працював у газетах "Комсомолець Запоріжжя”, "Запорізька правда”, "Запорозька Січ”, "Світло Оріяни”.Перші проби пера М. Білокопитов зробив ще у шкільні роки. Навчаючись у 8 класі, опублікував свої вірші в районній газеті "Червоний промінь”. Потім його твори з’являються в обласних газетах "Комсомолець Запоріжжя” і "Запорізька правда”. Згодом його гуморески, байки, мініатюри друкуються в журналах "Старт”, "Ранок”, "Україна” і, звичайно ж , "Перець”. Публікуються його твори також в "Літературній Україні”, колективних збірниках. Автор кылькох збірок гумору й сатири ("Вовча наука” (1991); "Міні знову в моді” (1994), "Нечиста сила” (1995)). 1998 р. за книгу "Міні знову в моді” Микола Білокопитов став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. С. Руданського.Член Національної Спілки письменників України з 1996 року. Окремі видання творів. Нечиста сила: Пригод. оповідка. – Запоріжжя: РВП "Видавець”, 1995. – 37 с. Міні знову в моді: Іроніч., гуморист., сатирич. – Дн-ськ: Січ, 1994. – 106 с. Вовча наука: Сатира і гумор. – Луцьк, 1991. – 70 с. Білокопитов М. Кря-ко-ко; Затулив; Спроба аутотренінгу; Наша людина; Папуга; Принциповий флюгер; Будні многотрудні; Педагогічна поема; Дірка; Підкова щастя: [Гуморески] //Письменники Запорізького краю. – Запоріжжя, 2002. – С. 448-451. Білокопитов М. Байки, баєчки, байченята //Хортиця. – Запоріжжя, 2002. - №1. – С.105-107. Білокопитов М. Нема нічого:[Гумор. вірш]> //Хортиця. – Запоріжжя, 2002. - №1. – С. 106. Білокопитов М. Рекламізми //Весела Січ. – Запоріжжя, 2000. – С. 18-19. Білокопитов М. Селекціонер //Весела Січ. – Запоріжжя, 2001. - №8. – С. 22-24. Білокопитов М. У моді не тільки міні: [Гумореска; Передм. В. Чубенка] //Хортиця. – Запоріжжя, 1998. – Вип. 7. – С. 82-83. Білокопитов М. Без паніки!: [Гумор. оповідання] //Веселий курінь. – Запоріжжя, 1997. - №3. – С. 26-30. Білокопитов М. Що на умі, те й на язиці //Веселий курінь. Запоріжжя, 1995. - №2. С. 8-11. Білокопитов М. Гість; Метаморфози; На жіноче свято //Веселий курінь. – Запоріжжя, 1993. – С. 7-9. Білокопитов М. Начувайтесь, торбохвати! //Великий Луг. – Запоріжжя, 1992. – С.122. Белокопытов Н. Заслонили; Тяжелый хлеб; Ох, мужем быть не мед! //Веселая ярмарка. – М., 1992. – С. 325-326. Білокопитов М. Кря-ко-ко: (Байка) //Хортиця. –Запоріжжя,1992.–Вип.2.–С.177-178. Білокопитов М. Рука; Будні обіцяльника //Веселий ярмарок. – К., 1987. – Вип. 5. – С. 208. Білокопитов М. Муха: Оповідання //Київ. – 1999. - №3-4. – С. 181-182. Білокопитов М. Козацьке сало: Гумореска про укр. назви неукр. об’єктів (речей) в Запоріжжі //Перець. – 1999. - №1. – С. 6. Юрик П. Микола Білокопитов //Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки ХХ ст.). – Запоріжжя, 2002. – С. 445-447. Повернувся лауреатом: [М. Білокопитов став лауреатом респ. премії ім. С.Руданського] //Запороз. Січ. – 1998. – 30 квіт. Лузан П. М. Білокопитов і його "білокопитизми” //Токмац. вісн. – 1997. – 22 січ. Вітаємо!: [Запоріз. письменника М. Білокопитова прийнято до Спілки письменників України] //Запороз. Січ. – 1996. – 19 жовт. Юрик П. Кресальський іменинник //Запороз. Січ. – 1996. – 23 листоп. Чубенко В. Сміємось, щоб не заплакати! //Черв. промінь. – 1995. – 15 лип. Шилін Д. Знаєте, як живе поет?: [Про М. Білокопитова] //Запороз. Січ. – 1995. – 11 трав. Хортиця: Укр.-рос. літ.-худож. та громад.-політ. часопис Запоріз. обл. орг. Нац. Спілки письменників України. Вип. 2 / Ред. рада, у т.ч. М. Білокопитов. – Запоріжжя: Вид-во ВАТ "Мотор-Січ”, 2002. – 117 с.
 
 
 
 
На лекції
 
 
Після лекції
 
 
Григорій Іванович Лютий
 
 
 
 
Григорій Іванович Лютий народився в Гуляйполі на Запоріжжі 7 лютого 1949 року в сім'ї вчителів. Освіта-вища філологічна. Друкуватись у періодиці почав із 1964 року. Видав поетичні книги "Крилатий корінь", "Крона вічності", "Червона літера вогню", "Хліб любові", "Я воду пив з твого лиця", "Гуляйполе", дитячу збірку "Світлана" та разом із співаком і композитором Анатолієм Сердюком - пісенник "Пісні гуляйпільського краю". Представляв українську поезію на багатьох всеукраїнських і міжнародних форумах. В тому числі був єдиним делегатом од Спілки письменників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві в 1985 році. Нині живе в Запоріжжі, очолює Запорізьке відділення Національної Спілки письменників України.
 
 
Григорій ЛЮТИЙ
Кажуть, щоб зрозуміти по­ета, треба обов'язково побувати на його батьківщині, надихатись повітрям його дитинства. Якщо ж врахувати те, що Григорій Лютий прожив у Гуляйполі 44 роки без­виїзно, то стає зрозумілим, що говорити про його творчість без відкриття для себе Гуляйпілля і в часі, і в просторі, і реального, і символічного — як вікового по­тягу народу до волі, — просто неможливо.
Григорій Іванович Лютий народився 7 лютого 1949 року в місті Гуляйполі Запорізької області в сім'ї вчителів - хліборобів. Батько Григорія Лютого теж писав вірші, які не знай­шли іншого призначення, окрім потрапити до альбому його майбутньої дружини — Марії Явтухівни Пилипенко. І ті вірші, той романтизм були найперше продуктом атмосфери Гуляйпільського педучилища. Навіть постійні клопоти, робота прак­тично в другу зміну коло землі в своєму приватному госпо­дарстві (інакше б просто не вижили), не притлумили, не вивітрили ту неповторну атмосферу закоханості в життя. Вечорами іноді слухали привезеного дідом Явтухом па­тефона. Ставили «Дивлюсь я на небо...», «І шумить, і гуде, дрібний дощик іде...» та ін. Потім мама брала гітару і співала під неї українські пісні. Саме так формувався той тонюсінь­кий озоновий шар сільської, а, отже, саме реально украї­нської, бо Україна і виживала тільки селом, інтелігенції. І хоч всі вони були інтелігентами в першому коліні, все ж їм вдалося, як атомам у молекулах надміцних сплавів, створити ту якість, яка потім допомогла вистояти і у війну, і в голод, і в репресії. Без жодного слова про це вголос — влити в своїх дітей любов до своєї землі, України.
Один дід Г.Лютого був репресований, і поет його ніколи не бачив. Але розповіді про його силу волі, рішучість, харак­тер — у великій мірі формували свідомість митця. Рід по бать­ковій лінії мав свої традиції. Обов'язково одного з синів називали на честь діда...
По маминій лінії дід Явтух і бабуся Мелашка, чиї предки, переселенці з Полтави, ввібрали в себе всі риси, пов'язані з цими іменами в українській літе­ратурі. Дід — майже все життя комірник, бабуся — тиха і богобоязна господиня.
Дитинство поета протікало на фоні мальовничої украї­нської природи, олюднений образ якої постійно присутній у його поезії. За городами жебоніла річечка Гайчур, де май­бутній поет ловив рибу, пік раків з хлопцями, пас на її луках гусей. І дитячі незабутні враження уже зрілий митець покла­де на папір: — Галино-Галь, — з гори біжить дівчатко. Гиля-гиля! — ім'я своє пасе... І коли кажуть, що мова, імена, всі ми — від землі, від її вдачі, то не всі розуміють, як глибоко залягли шари нашої духовності. Після закінчення Сігорянської початкової школи з 1958 року навчався у Гуляйпільській середній школі №1 і пара­лельно в музичній по класу баяна. Закінчивши школу, Гри­горій Лютий протягом року працював баяністом і завідую­чим Любимівським Будинком культури.
Потім вступив на філологічний факультет Запорізького педінституту.
Його вірші вперше були опубліковані в гуляйпільській районній газеті «Зоря комунізму» у 1964 році.
Іще в шкільні літа пощастило познайомитися з відомим поетом Василем Діденком, який на той час фактично мешкав у Києві, але постійно приїздив на Чапаївку до мами, привозячи на периферію атмосферу київських вітрів. Заборонені вірші М.Ма-майсура, В.Симоненка, із яким в студентські літа товаришував В.Діденко, довгі розмови на чапаївських і зеленянських плесах запліднювали душу неповторним відчуттям причетності до долі народу. Приходило, що є «В кожного святе синівське право з матір'ю побуть на самоті...»
Становлення поетичного таланту Г.Лютого відбувалося і під впливом кращих зразків світової літе­ратури. Сам поет розповідав, що, будучи студентом, захоплю­вався творами Гете, Шіллера, Боккаччо, Сервантеса... Вже на першому курсі філологічного факультету, ле­жачи тяжко хворим в обласній лікарні і просячи Господа доточити віку, обіцяв служити своєму народові:
Криваві сокири над тім'ям — як півні.
Чи слави хотів я? Хотів. Україні!
За станом здоров'я довелося перевестися на точне відділення педінституту. Повернувся у Гуляйполе. Влаштувався у колгоспні багатотиражки. У 1971 році поезія Г.Лютого була представлена українській аудиторії на сторінках газети «Літе­ратурна Україна». Вже тоді у добірці віршів прозвучав образ, який цитують і досьогодні: «На рушнику Дніпра, розшитого садами, несем твою Чернечу, як хлібину...»
Брав участь у роботі ірпінських семінарів у Києві, куди його викликав го­лова кабінету по роботі з молодими при Спілці письмен­ників України Дмитро Білоус особисто. Лютого помітили, відзначали зрілість таланту, оригінальність творчої манери, але книжку видати не могли.
Виростаючи в атмосфері шістдесятників, Г.Лютий перед­платив до себе в Гуляйполе всі літературні журнали, засну­вав своє літературне об'єднання «Калинова сопілка». Це про нього поетеса Любов Геньба скаже: «Я закінчила двадцять років університету Лютого...» І з того ж об'єднання вийшли Олександр Михайлюта, Любов Геньба, Іван Доценко, Ана­толій Горпинич. Коли творчість Лютого одержала схвальну оцінку кри­тика А.Макарова, він ніби подолав якийсь бар'єр, і це дода­ло йому наснаги і творчої енергії:
Те, що вперше створили, повторили вже люди.
Написати ще вірша — дивиною не буде.
Заридати, померти — і трагічно й прекрасно,
Та було вже усе це у великих нещасних.
Та, здається, я зваживсь.
Я готовий до всього.
Проклену, якщо треба, навіть Господа-Бога.
Є маленька надія (що гріха тут ховати).
Я для щастя — нещастя буду в серце скликати.
Всіх у серце їх скличу. (В інше місце не прийдуть...)
Заманю, замурую. Й доки житиму в світі, їх не випущу звідти.
Тільки жаль, що я тлінний, а вони ж то, бач, вічні.
Як умру — вони знову розлетяться по світу...
Хіба не така ж самопожертва, яку Симоненка, Стуса? Недарма ж у полеміці про Шевченківські настрої, роль по­ета, яку у 80-х роках вела «Літературна Україна», поетеса Н.Стефурак вловила ці настрої у першій збірці Лютого, на­писавши: «Є такий поет: «Стою, як тінь, мов тільки що із бою. Хіба б коня іще та справжню рану...» У 1982 році Г.Лютого викликали до Києва на творчий звіт, після якого його вірші протягом 2-3 років опублікували практично всі журнали: «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро», «Україна», «Донбас», «Київ». А 1984 року побачила світ пер­ша книжка Г.Лютого «Крилатий корінь», за яку він став ла­уреатом обласної молодіжної премії ім. М.Андросова. Назва збірки розкривається у однойменному вірші:
..Вогонь любові, корене крилатий.
Ти рвешся ввись і, прип'ятий, болиш.
Ти розуміти вчиш мене, кохати.
Боли ж мені, довіку не залиш.
«...Справді, хліборобський, крилатий, чорноземний корінь сущого в людині хотів би увінчати автор на тлі роже­вого цвіту мрій, надхмарної висі. Хліборобський корінь — то міць характеру, твердь праведної світобудови», — вказувала О.Логвиненко. А у баладі «Хлібороб» вперше говорилось не про лубочну героїку радянських бійців, а про те, як полоне­ний воїн рив собі могилу. В основу сповіді було взято не по­верхово політичне, що легко вивітрюється в часі, а глибинні, генетичні основи людяності, життя на землі:
А другий штик, а третій! Виноград
Садив отак у сонячну неділю.
Чи ж поприймався? Стільки пролетіло!
Напевно, вже й підрізати пора.
....Ледь чутно хрускотіли камінці
Під заступом блискучим, як півмісяць.
І кожен зріз травинки і корінчик,
Як рідна плоть, болів його руці.
.У такому пориві до життя напишеться: Наче рив могилу, а криницю вирив. І стою — не знаю, що його робить... Г.Лютий постійно прагне знайти несподіваний, непе­ресічний образ, по-своєму осмислити його, створити свого роду ліричну новелу з глибинним підтекстом і подати на розгляд читачеві. А в образі ліричного героя часто можна пізна­ти власне автора з його переживаннями, болями, сумніва­ми, пристрастями і відчути його оголену душу і сумління: Ти відкрий моє серце, відкрий. Крапля крові не відає болю, Не лякайсь мого крику, о доле, Ти відкрий моє серце, відкрий. ... Як блакить відкриває нам птиця. Ти відкрий моє серце, відкрий. Поезія Г.Лютого особливо чутлива до найгостріших про­блем сучасності, правди життя. її яскраві риси — при­страсність, емоційна наснаженість думки, глибинні роздуми про любов і ненависть, добро і зло, вічність і сьогодення. Григорій Лютий передусім — лірик, поет особистого пере­живання, поезії серця. Бентежно-щемлива ніжність, краса і романтична окриленість його слова наснажують читачів жит­тєствердною енергією, виховують естетичне почуття. Він уміє бачити красу і відчувати її в усіх проявах життя. Тематичні обрії поезії Г.Лютого надзвичайно широкі.
У другій книзі «Крона вічності» (1985) автор продов­жує розвивати ту тему, яка є для нього близькою, — тему рідної землі, батьківщини. Він ніби кровно пов'язаний із на­родними джерелами, з яких і черпає силу для своєї поезії, осмислює нерозривну єдність людини і природи, яка є вічною: Залишайте себе на землі! Не беріть із собою в могили Ні вогню, ні любові, ні сили. Ні довірливих, лагідних слів... У вірші «Хліб любові» Г.Лютий проголошує і чітко окреслює те, що до того прочитувалося у підтексті:
Мій хліб — любов. Однині й назавжди.
Нехай мене любов моя годує. Є легший хліб.
Єство ж моє гидує.
Нелюбий хліб — страшніший од біди!..
Це вищий смисл, яким живе природа.
Мій хліб — любов. Однині й назавжди.
Отже, в основі поезії Г.Лютого лежить саме любов, любов до рідного краю, до людей, до природи, нарешті до жінки, і саме це почуття є джерелом творчого натхнення. Гарні за духовною наснаженістю й емоційною силою, інтимні вірші Лютого сприймаються як молитовна сповідь не тільки ліричного героя, а й власне читача, бо йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності — кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Його поезії показують це почуття багатогранним. Тут можна зустріти юнацьке чи дівоче романтичне кохання, його щирість і красу, драма­тизм нерозділеного почуття, любов до жінки-матері. Непогамований шал закоханого серця передається за допомогою довершених художніх знахідок, передусім метафор, персоні­фікацій, порівнянь, символічних образів: Голюсіньку, як вишеньку чужу,
Візьму в уста — гірчинки не почую.
Як сука цуценятко, обцілую.
О, Господи, простіше — оближу.
Ці вірші позначені великим милосердям, співчуттям, гуманізмом: За тобою срібним колесом Весняний дзвенить струмок. І щебече рідним голосом Твій малесенький синок. Для увиразнення складності, драматизму почуттів свого героя автор послуговується мотивом швидкоплинності, короткочасності щастя, прийомом поєднання контрастних понять, як, наприклад, у віршах «Весілля», «У них не склеїлось нічо­го...», «Голос життя», «Доля», «Мишко», «Він жив на кручі...» та ін. Показовою щодо цього є лірична новела «Весілля», яка перш за все вражає мальовничістю зображуваного. У розпалі весілля з'являється він:
Був стіл весільний, довгий, мов ріка.
Пливли по ньому чари і мімози.
Горілка вся була якась гірка,
Мов не горілка то була, а сльози...
А молода на тім кінці ріки,
В розквітлу вишню вдягнена, ледь мріє.
Не допливеш — ніхто не дасть руки.
Усім чужий. Ніхто не розуміє.
Нарешті наречена, покинувши весілля, втікає до сво­го коханого:
Там човен грав, як місяць молодий.
Сховались в нього двоє, мов у пісню.
І між зірок відкритої води
Цілунками відкрили ніч первісну.
Вони пливли до іншого берега. І останній епізод:
Їх приморозок пізній розбудив.
Як мертві щуки, весла ген біліли.
Хотіли їх дістати із води
І не могли рознятися — боліли.
По березі шукали їх. Та зась.
Шумів лиш очерет, як недомовка,
І голос жениха, ласкавий, мов у вовка.
Неначе перекований, зривавсь...
Очевидно, порівняння голосу жениха з голосом вовка пов'язане з казкою про вовка і сімох козенят, де вовк пере­кував собі голос, щоб обдурити козенят, а, отже, зримий зв'язок поезії Г.Лютого з фольклором, народнопоетичними мотивами. Це виявляється перш за все у тому, що поет часто 362 у своїх творах звертається до художньої інтерпретації давніх легенд та переказів, вводить до своєї художньої палітри фоль­клорну символіку, елементи народних звичаїв та обрядів.
Особливо яскраво фольклорне начало присутнє у поемі «Ярмарок», яка, до речі, була написана дев'ятнадцятилітнім студентом. Поема «Ярмарок» населена фантасмагоричними об­разами з народних легенд і разом з тим сповнена безоглядної життєвої правди. Ярмарок у зображенні автора — «це невелич­ка модель світу». Тут і прекрасне, і потворне, і трагічне, і смішне», — вказував Г.Літневський. Головного персонажа, як такого, немає. Розповідь починається з відтворення картин самотнього післявоєнного життя Галини — дівчини, що збо­жеволіла під час фашистської окупації. Вона збирається нести продавати на ярмарок у кошику столітник і вогонь, який вона взяла з пожежі, що спалила її хату.
Цю поему критик Тарас Салига назвав кращою поемою року. У статті «Відлитий у стро­фи час» (ЛУ. — 1985. — 24 жовтня) він пише: «Молодий поет Г.Лютий поемою «Ярмарок» ще раз довів, наскільки може бути благодатною фольклорна стихія, якщо поводитись із нею не легковажно, не спокушаючись необачно на певні ефекти. Власне, саме завдяки стриманості поема Г.Лютого має і ве­ликий сюжетний простір, і простір ідейно-естетичний... По­ема цікава і самою динамікою розповіді, і непересічністю ху­дожньої уяви, і довершеністю версифікації. Це і дозволило поетові відтворити панораму життєвих реалій середини 40-х років. В особі автора щасливо поєдналися вміння бути скупим і точним на слово в передачі людських драм, бути витівником і дотепним, коли на це місце і час, вміння вдихнути в мета­фору чи персоніфікацію сувору правду життя. Найголовніше, чого вдалося Лютому досягти в поемі, — це своєрідний ху­дожній синтез, у якому відчутні печаль, смуток, гумор, радість, роздуми тощо. І все сукупно — в переконливій цільності ху­дожнього відтворення дійсності». Не часто зустрінеш такі роз­горнуті образи-сим воли, які витікають один з одного, пере­плавляються і раптом, розтавши, як марево в степу, постають перед тобою знаком питання — вихором. Образ, який вихо­дить далеко за межі метафори, потрапляючи за класифіка­цією Єсеніна аж у восьмий розряд.
….Чи циганський табір там отаборився,
Мало іще табір — ще й весілля грають,
Мало іще грають — чуть на дві версти,
— Мов барвистий бубон, велетенський бубон
У руках чаклунських крутиться, летить,
Стрічками мигтить.
Ой, то і не віче вічне пророкує,
Ой, то й не цигани рясно так святкують.
То у Гуляйполі люди ярмаркують.
Поему «Суд» Г.Лютий написав, не знаючи про ту тра­гічну подію, що трапилася насправді влітку 1976 року і набула широкого розголосу: дівчата ввечері поверталися з дискоте­ки, одна з них простягнула руку і зірвала жменю черешень з гілки, хазяїн вистрілив з рушниці і вбив дівчину. Вбивця був засуджений на 15 років ув'язнення, але незабаром повернувся в село. І вже коли цей твір був написаний, Лютий дізнався, що подібне тому, що створила його творча уява було, в реаль­ному житті. Але в його поемі дівчина — ніби єдина донька солдата, яка під час війни випадково вціліла одна з усієї сім'ї. І вона стає жертвою жорстокого вбивці. Прийоми, якими ко­ристується автор, прості, що є доказом його майстерності.
Така вона в пам'яті й досі
У батька на сильних руках.
Отерплий, оглухлий і босий
До ранку він з нею блукав.
Заходив до кожного двору.
Постоїть і піде у ніч.
Від того німого докору
В людей відбиралася річ.
Коли вбивця через деякий час повертається в село — батько виносить свій вирок: він вбиває злодія прямо серед білого дня. Це помста за доньку. Але відбувається суд. І здається, що все село стає на його захист. Слово надається підсудному:
Не вбити хотів я.
Хотів рятувати.
Від скверни і сонце, і стежку, і ріки.
Я думав тоді — оправда мене й мати.
Та світ відвернувся від мене навіки.
Усе мені чорне — і трави, і хати,
Не взнаю, де сонце, де місяць насправді.
Не може один ні судить, ні карати,
Ця ноша під силу суду лиш, громаді!
У цій поемі Г.Лютий піднімає складні проблеми люд­ських взаємин у суспільстві, і темою твору є те, про що головний герой говорить в останньому монолозі, а саме: суд, який над ним чинить його власна совість. Одна за одною виходять книжки «Червона літера вог­ню» (1987), «Хліб любові» (1990), «Я воду пив з твого лиця» (1992), за яку Лютий був відзначений обласною літератур­ною премією ім. В.Лісняка, «Гуляй-поле» (1996), дитяча книж­ка «Світлана» (1995), «Вибране» (1998), «Меди» (2000), а також у співавторстві зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком збірник пісень «Пісні Гуляйпільського краю» (1995), численні публікації в журналах, альманахах, газетах. Образний світ Г.Лютого заснований на почутті, на пе­реживанні, на суб'єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепронизуючим у творах, різних як за те­матикою, так і за жанровою природою. Він прагне до різно­манітності у галузі віршобудови: від класичного стилю до білого вірша. Виявляє себе в жанрі балади, притчі, сюжетно­го вірша і того, що називають асоціативним, поеми. Щира схвильованість, глибинність почуття й водночас кра­са думки і форми притаманні й патріотичній ліриці Г. Лютого:
Хай тобою святиться мій день!
Ти народжена Богом кохати!
Україна — країна пісень,
Україна — Чорнобильська мати.
...Я на тебе, кохана, молюсь,
Кожна пісня твоя — то молитва.
На красу твою божу дивлюсь.
Осягаю, за віщо йде битва.
Змістовним ядром цих віршів є позиція митця, пози­ція громадянина, патріота, сина — своєї матері по крові і матері -України:
Народила мене українка,
Захистити крилом не змогла.
І зірвав мене світ, мов пір'їнку,
Із єдиного раю — села.
Поет прагне наблизити людей до ідеалів добра, спра­ведливості, гуманізму, правди — цих вселюдських ідеалів, за якими для нього не губилися ідеї національної самосвідо­мості рідного народу, необхідності духовного відродження:
Україно, полин мій гіркий!
Яничаром розтерзані села.
А у селах у зорях ставки...
Їх наплакали наші жінки.
Пересохли і очі, й джерела...
Ти жива ще, Вкраїно, поглянь,
Ще степи твої щедрі уповні!
Місяченько пливе ще у човні,
Щоб розбитись об хвилі світань.
Підведися ж із праху, устань!
Г.Лютий гордиться отчим краєм, проте його захоплен­ня Батьківщиною змінюється драматичними інтонаціями, коли він говорить про минуле України:
Розпинали нас. Ще казав мій дід.
Як сльоза текла — не здолати вбрід.
Як займався степ од кривавих ран,
А хто жить хотів — за життя вмирав.
Українонька — в солов'ях острог,
Всяк щипа її — мов смачний горох!
Суне голод-мор — аж нутро пече,
Тільки мед пісень по вусах тече.
Варто згадати про те, що на вірші Григорія Лютого написано понад 50 пісень, які стали досить популярними у виконанні Анатолія Сердюка, Лідії Михайленко, Ірини Ярчевської, Сергія Шестопалова, дуету Шепелів та інших співаків. І найбільш відомі з них «Скрипка», «Вчительчин вальс», «Пісня Гуляйпільських весіль», «Солов'їний острог», «Хрестини Махна», «Блюз любові», «Шипшина», які знай­шли свою слухацьку аудиторію. До того ж перу Лютого належить і низка оповідань, есе, статей, рецензій. Зокрема, оповідання «Шпаки» і повість «Душа ледь-ледь торкалась тіла...». Багато уваги приділяє поет своїм роздумам про творчість:
Знов судний час — чуттів страшна робота.
За ніч зчорнієш, зораний, мов лан.
Дала природа муки за щедроти.
А люди це вважають за талант.
Або:
Із попелу мого мій кожен вірш
— Чуття перегоріли — кров і спокій.
Візьми, кохана, все це і розвій
По вітрі молодім у степ широкий.
... Згорів мій голос, на папір упавши.
З долонь у тебе попіл мій сплива..
«Григорій Лютий — поет навдивовиж відкритий. Бага­то розмірковуючи про те, що є творчість, він відважується на власному прикладі пояснити природу літературного та­ланту, таїну народження письменника: вірш-дерево вирос­тає в поезію-сад, і слово дарує плоди-яблука. Поезії дає життя робота, мисль, любов, а не декорація чи декларація! Ось кредо письменника, а за ним стоїть відповідальність!» — вка­зує О.Логвиненко. Лірика Григорія Лютого проникнута життєдайною енер­гією і водночас живуча, пронизлива і щира. А ще — чисто українська. Мало новаторського знайдеш в ній, шукаючи по­верхового, показного. Що суттєво — поета мало цікавить: чи прочитали його книжку. Г.Лютий говорить: «Мені важливо, чи покликали мої вірші людину вдруге, втретє, чи є в них та енергія, що існує поза логікою і примітивним смислом. Адже, якщо навіть не згоджуватися із тим, що смисл завжди є ремінісценсією із добутих знань, то, навіть найоригінальніший, він все одно примітивний, бо може бути повторений, зано­во відтворений. А та тонка енергія, яку дехто називає вітром слів, дехто праною, не може бути вкраденою. Вона живе «в», «між» словами і людьми, як вища субстанція — любов, кот­ра, власне, і є основою мистецтва. І тільки вона може по-справжньому кликати і прирікати твори на вічність...» Крім літературної творчості, Г. Лютий активно займається громадською діяльністю, дбає про відродження духовності украї­нського народу, української мови, культури, традицій, місце ук­раїнської літератури в літературному процесі сьогодення. Його участь в роботі різних редколегій, виступи по радіо і телебаченню, зустрічі з трудовими колективами, студентами, школярами, інтелігенцією, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій, виховання літе­ратурної молоді, а з 1992 року він очолював обласне літоб'єднан­ня ім. М. Гайдабури. Учасник VIII Всесоюзної наради молодих пись­менників. Був єдиним делегатом од Спілки письменників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві в 1985 році. З 1998 — голова Запорізької обласної організації НСПУ і з 2001 р. — редактор журналу «Хортиця», і це далеко не повний перелік тих важливих і відповідальних турбот, які сьогодні, в пору громадянсь­кої і творчої зрілості митця, вимагають дедалі більшої самовіддачі, забирають час у власне літературної праці, але й живлять її стори­цею з нових джерел. Григорій Лютий — поет глибоко сучасний і відкри­вається перед читачем все новими яскравими гранями. Він у постійному творчому пошуку, він — у дорозі. А дорога — досвід, це те бурхливе життя, дивні подихи якого тільки справжній митець донесе до читача.

О.О.СТАДНІЧЕНКО, доцент Запорізького
 
 
 
БЛЮЗ ЛЮБОВІ
В ніч неприкаяну, мов у колодязь, падаю.
Боже, любов мою зможе всяк звати зрадою!
Я признаюсь тобі — наче стежині батьківській .
Грішно молюсь в журбі — права не маю знать якій.
Ти не свята. Чому ж — наче торкаюсь вічності..
.Лиш не сахнись мене, я не благаю вірності.
 Не розіпну тебе, не закатую клятвою.
Дай розіпну косу — долю обманим клятую.
 Наче мале дитя, й горе-біда заграється.
На волосинці світ весь на твоїй тримається...
 Пізно горить наш мак, сонця чи стане вирости?
Ми перестрілись так — наче вселенські сироти.
Не убивай себе днів павутинням, бджілонько.
Зглянься, без тебе світ вже не воскресне, жінонько.
 Наче з душі сльоза, вийди ходою тихою.
 Я не люблю тебе. Я вже тобою дихаю...
 
***
І Ви красиві, дівчино, і Ви...
О, світе мій, які ви всі прекрасні!
 Ці карі очі — лагідні і ясні,
Ці горді повороти голови.
У Вас — лукавий погляд аж горить,
 А Ви наївна — наче у пилкові.
А Вам про Вас не скажеш у розмові
 - Життя замало з Вами говорить.
Якби всесильний був я, наче Бог,
То на мільйон іскринок розділився б
 І в кожну душу лицарську вселився,
 Щоб з вами знать любові діалог.
Стрічаю Вас. Що можу я — чужий?
Хіба сказать, які Ви всі красиві...
Та бгає вітер слово. Чую: сиві.
 І замовкаю врвжено-німий.
Ви й справді сива, дівчино, і Ви..
. А ми ж недавно бігали у латки,
 І піонерські ставили палатки.
 А далі — швидше. Далі — до трави..
 І Ви красиві, дівчино, і Ви...
 
***
Повір мені. Довірся. Ще сідає
Метелик за нектаром на свічу.
Якби ти знала, що я відчуваю,
Коли дивлюсь на тебе і мовчу...
Тебе любить — оплакувати людство,
 Дитя чуже зустріть і пригортать.
Чамріти в снах ромашкових полюцій,
Струмками зваб наповнювать гортань.
Як день мина і вечір пригасає,
 І небо в трави пада од жалю,
Так я тебе, так я тебе втрачаю,
 Так я тебе розпачливо люблю.
Ти безтурботна й серцем незворушна,
А я —всім світом спраги не втолю.
Я б дав тобі це поносити в душу,
Щоб ти пізнала, чим тебе люблю
 
 ***
Я не клявся в любові тобі,
Не відкрив незагойної муки,
В очі глянув, неначе забіг,
І поклав увесь світ тобі в руки.
І звідтоді на небі й землі,
Де б не був я душею і тілом,
Не від Бога залежав мій слід,
 Ти єдина мені мерехтіла.
 І звідтоді, як пахла трава
Чи як зірка на дасі вмирала,
Шепотів я, що ти не права,
Що мене у мені не взнавала.
 Хай про святість не мовлять мені,
 а крізь війни і смерчі віками
Це твоєю красою в огні
Реставрую я спалені храми.
Щоб минувши закони й віки,
Знов і знову сліпуча, як спалах,
Не забута ніде і ніким,
Ти в любові щораз воскресала...
 
 
 
 
Пісні на слова Г. Лютого 316. Сердюк А. (співавт.) Пісні Гуляйпільського краю. – Гуляйполе, 1993. – 32 с. 317. Сердюк А. Запоріжжя моє кохане: Пісні композитора Анатолія Сердюка: [В т. ч. на сл. Г.Лютого]. 318. Пісні// Лютий Г. Вибране.-Запоріжжя,1999.-С.440-487. 319. Капітан: [Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2008.-№3.-С.112-113. 320. Косили косарики // Запороз. Січ.-2008.-15 лип. 321. Скрипка: [Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2008.-№2.-С.112-113. 322. Веснянка:[Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2007.-№2.-С.112. 323. Як мені гарно з тобою :[Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2007.-№5.-С.112-113. 324. Вальс про вальс: [Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2006.-№6.-С.112-113. 325. Вчительчин вальс: [Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2006.-№5.-С.114-115. 326. Шипшина: [Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2006.-№3.-С.112-113. 327. Різдв`яна пісня : [Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2005.-№6.-С.104. 328. Україна- країна пісень: [Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2005.-№3.-С.98-99. 329. Ми з тих ясних зір:[ [Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2004.-№4.-С.112-113. 330. Блюз любові:[ [Муз . А. Сердюка] // Хортиця.-2003.-№4.-С.116-117. 331. На рушнику Дніпра // Голос Гуляйпілля.-2000.-12 серп. 332. Найкраща у світі // Голос Гуляйпілля.-1995.-23 серп. 333. Веснянка // [Муз . А. Сердюка] // Запоріз. правда.-1993.-20 квіт. 334. Пісні Гуляйпільських весіль // Запороз. Січ.-1993.-20січ. 335. На Бабурці, на місточку // Индустр. Запорожье.-1992.-21 берез. Сердюк А. Запоріжжя моє кохане : Аудіозбірка.- Запоріжжя : Студія "Навігатор", 2000.
 
 
Категорія: Література рідного краю | Переглядів: 3629 | Додав: Helli | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Червень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz