АННА ЛУПИНОС
ТИ Ж ЗНАЄШ ДЕ СЕБЕ ШУКАТИ...
Анна. Це ім`я і поміж запорізьких поетес звучить царськи. Принаймні, хоч на долю секунди, але завжди ця думка зблискує в мені, коли бачу Аню (так ми її чомусь називаємо поміж себе...) Лупинос. Є в ній оте щось, що навіює цю думку: в постаті, погляді, у високому чолі, неголосній, дещо притрумленій, наче трішки винуватій посмішці. Винуватій у тому, що гарна, що розумна, що відчуває, прозріває наперед... Вона, як і багато хто з нас, соромиться людської недолугості, нетактовності, цинічної демонстрації падіння. Ніяковіє, сподіваючись тим самим отямити світ. Високий дух поетеси не дозволяє опускатись до відповіді шариковим. I це гнітить її.
И среди боя барабанов
Она вдруг крикнула смеясь:
«Будь проклята княгиня Анна!»
Была княгиней этой я.
Самокритичні – аж дещо фаталістичні роздуми про своє ім`я стають темами н
...
Читати далі »