Шкільний сайт

Умілі ручки

Lija — Fri, 27 Apr 2012 15:42:13 GMT

У школі пройшла виставка "Політ фантазії"

Участь брали діти, вчителі, дехто з батьків

На завалинке

(ляльки зроблені з пластикових пляшок)

Шкільна красуня

(нитки)

Русская тройка

(рамочка прикрашена черепашками)

Ірис

(риб*ячі кісточки)

У полі

Картина з черепашок

Кашпо

(з газети)

Квітка

Веер

Часы

Зайчата

Пінгвіни

Букет

Їжачки

Іван та Мар*я

Куряча сімейка

Ведмедик

Білі троянди

Котик

Кеша

Ромашки

Волейбол

nana — Sat, 04 Feb 2012 16:57:06 GMT

Важливий матч

Запорізький співак і композитор

Helli — Tue, 13 Sep 2011 18:05:06 GMT

13 вересня - день народження відомого запорізького співака і композитора Анатолія Сердюка.

Анатолiй Васильович Сердюк (*13 вересня 1964, Запоріжжя) — український композитор-пісняр, співак, дiяч культури, журналіст. Заслужений працівник культури України (1999), член Асоцiацiї дiячiв естрадного мистецтва України (1993), член Нацiональної спiлки журналiстiв України (2005).
Народився й живе в Запорiжжi. Закiнчив Мелітопольське училище культури (1989, диригент хору), Харкiвський iнститут культури (1995, диригент духового та естрадного оркестрiв), Запорізький національний університет (2005, журналiстика). Навчається в аспiрантурi ЗНУ.
Автор i ведучiй передач «Наша естрада» (1996—1998) та «Пiсенне Запорiжжя» (з 2007 р.) на радiостанцiях «Радiо-Три» й «Запорiжжя FM». Iнiцiатор створення та голова журi конкурсу пiсень про рiдний край «Запорiжжя моє кохане» (з 2006 р.). У 1996—2002 рр. — голова Запорiзького мiського об`єднання композиторiв.
У творчому доробку понад 150 пiсень, 10 СD-дискiв, 2 DVD, 4 нотних збiрника, 10 сольних концертних програм, понад 1300 виступiв в Українi й за кордоном, 12 вiдеоклiпiв, 9 телевiзiйних концертiв, десятки телепередач, телефiльм «Ми з тих ясних зiр». Лауреат i дипломант 20 всеукраїнських та мiжнародних конкурсiв i хiт-парадiв.
З 1991 року Анатолiй Сердюк першим на запорiзькiй естрадi почав творити українською мовою, оспiвуючи рiдний край та обстоюючи в творчостi нацiональнi iдеали й державницьку позицiю. Вирiзняється оригiнальним репертуаром iз мiсцевим колоритом (театралiзованi цикли пiсень козацької та «махновської» вольницi, сучаснi пiснi про Запорiзький край), плiдно спiвпрацює iз запорiзькими поетами. Пiсням притаманнi виразна мелодiйнiсть, змiстовнiсть, народнiсть, патрiотизм. Серед творiв — лiричнi й патрiотичнi пiснi, маршi, гiмни, народнi стилiзацiї, вальси, романси, танго, молодiжнi поп-шлягери, рок-композицiї. Твори Сердюка виконують солiсти, вокальнi ансамблi, хоровi колективи, оркестри України, його творчість вивчається в школах Запорiзької областi на уроках спiву та iсторiї рiдного краю.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Його творче кредо – оспівувати рідний край: щоб слава Запоріжжя лунала на всю Україну, аби був власний оригінальний запорізький витвір, в основі якого - вірші місцевих письменників. Анатолій Сердюк - член Асоціації діячів естрадного мистецтва України (1993), член Національної спілки журналістів України (2005), заслужений працівник культури України (1999).

Він - лауреат, дипломант і призер близько двадцяти українських і міжнародних пісенних конкурсів, переможець хіт-парадів. Найвагоміші серед них - престижна літературно-мистецька премія імені Дмитра Луценка «Осіннє золото» (2004), яку він здобув як композитор за визначні досягнення у творчості та вагомий внесок у розвиток національних пісенних традицій, а також диплом міжнародної програми «Мистецький Олімп» за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва України (2011).

Композитор - автор понад 120 пісень. У його творчому доробку - п’ять магнітоальбомів, сім компакт-дисків, близько 900 виступів в Україні та за кордоном, десять відеокліпів, музичний телефільм, три авторських нотних збірники. Анатолій Сердюк єдиний серед запорізьких виконавців, хто робить регулярно протягом двадцяти років творчої діяльності великі концертні сольні програми, які презентує у великих концертних залах.
Матеріал з Письменницького порталу

Початок творчої діяльності А. Сердюка був схожий на спалах боліда, настільки несподівано і вчасно увірвався він в українську пісенну культуру. Так, саме в переломному 1991 році Україна ожила з його піснею "Вставай, Україно, вставай!” на вірш Дмитра Павличка, яку й сьогодні можна поставити поруч з Гімном України (до речі, були пропозиції зробити Гімном її). Вона стала найкращою патріотичною піснею фестивалю "Червона рута-91”, а інформаційна програма Держтелерадіо України визнала її піснею-символом року. Відтоді розпочалася творча хода тепер уже визнаного співака й композитора. І в цьому йому, напевно, допомагала закоханість у пісню, яка додавала творчої наснаги й надихала продовжувати розпочату справу...

Кожен митець од Бога приходить, щоб ламати канони й стереотипи. Анатолій Сердюк не кинувся у нерозвідані хащі, він пішов битим шляхом і знайшов там таку глибину, яка дозволяє і вдень бачити зорі. І ця глибина — національний український дух. Саме ця риса, напевно, і вирізняє А. Сердюка серед багатьох і багатьох композиторів та співаків.

Поштовхом до створення пісні для нього є сильний змістовний вірш. Тому його пісні настільки енергетично місткі, що часом здається, слова в них перестають бути словами, виконують лише роль ключів до слів. А настрій, запахи, чари, як не дивно, линуть разом з мелодією поруч і не вивітрюються з часом. Так щемливо-просто і надзвичайно відверто звучать слова пісні, які відразу вириваються за межі своєї суті й стають символічними началами розуміння душі людини. Якби це були просто вірші, вони б, як вино, всотувалися через кров. Але це пісні, тому вони проникають прямо в душу.

2009 рік

16 жовтня 2009 ЮВІЛЕЙ АНАТОЛІЯ СЕРДЮКА В КИЄВІ

Запорізький співак і композитор-пісняр Анатолій Сердюк авторським концертом «Краю мій рідний» відзначив 20-ліття своєї творчої діяльності. Ювілейний концерт відбувся 16 жовтня 2009 р. у Києві в Національній філармонії України.

Ювіляра вітали зі сцени видатні поети Дмитро Павличко, Микола Луків, голова Асоціації діячів естрадного мистецтва України Віктор Герасимов, представники запорізького земляцтва в Києві, делегація від Запорізького національного технічного університету. Приємною несподіванкою стала присутність на концерті міського голови Запоріжжя Євгена Карташова, який прилетів до столиці України прямо із Франції, зі Страсбургу, де брав участь у засіданні Асоціації голів міст Європи.

Запорізький мер подарував композиторові величезний букет троянд і подякував йому за пісні про запорізький край, які викликають у запоріжців почуття гордості за рідне місто. Запорізький національний університет, в аспірантурі якого навчається А.Сердюк, також прислав квіти й вітальний адрес.

Композитор запросив глядачів до пісенної прогулянки його рідним запорізьким краєм. У виконанні автора пролунали колоритні пісні про козаків і Хортицю, про гуляйпільську вольницю й Нестора Махна, ліричні пісні в супроводі гітари й скрипки. Особливий відгук у слухачів мала пісня "Степ" на вірші Н.Махна, проспівана композитором без музичного супроводу.

Пролунала й легендарна пісня на вірш Д.Павличка "Вставай, Україно!", яка на початку 90-х років піднімала й згуртовувала українців. У концерті взяла участь запорізька співачка Анастасія Шергіна, яка у дуеті з Анатолієм Сердюком виконала два ліричних твори – "Шипшину" й "Журавлика". Ансамбль бального танцю "Горизонт" (керівник Анастасія Єрмоленко) прикрашав та доповнював зміст пісень у ритмах вальсу, танго й самби. Прозвучали пісні на вірші поетів, з якими співпрацює пісняр, – київських поетів Д.Павличка, Л.Верьовки, Б.Олійника, М.Луківа, Ф.Млинченка, А.Ткаченка, С.Короненко, Н.Шаварської, запоріжців П.Ребра, Г.Лютого, А.Рекубрацького, Л.Геньби, В.Чубенка, В.Коваль, С.Горського. Концертна програма була вибудувана настільки цікаво, що дві з половиною години пролетіли непомітно, концерт пройшов, як кажуть, «на одному диханні».

Після кожної пісні (а їх було двадцять п’ять) ювіляру дарували гарячі оплески й квіти. Досвідчені й вибагливі столичні глядачі були вражені витонченим і проникливим виконанням пісень, артистизмом митця, його високим професіоналізмом. Шанувальники української пісні й поезії отримали від концерту справжню насолоду, бо в творах А.Сердюка була і висока поезія, і красива, вишукана мелодія, і гармонійне поєднання музики й слова.

За 20 років творчої діяльності запорізький пісняр написав 150 пісень, випустив 10 компакт-дисків, 4 пісенника, представив публіці 9 сольних концертних програм. У його доробку – патріотичні й козацькі пісні, романси, вальси, ліричні пісні, молодіжні шлягери й рок-композиції, а найбільш виразна програма – колоритний цикл «Гуляє Гуляй-Поле» з піснями про Н. Махна.

С.Тельнюк народився в Якимівському р.

Helli — Sun, 21 Aug 2011 11:53:21 GMT

СТАНІСЛАВ ТЕЛЬНЮК

Тельнюк Станислав (* 1935 — 1990), поет, прозаїк і літературний критик родом з с. Іскрівки Запорізької області.
Закінчив Київський університет (1959) і в 1962—1966 роках працював у редакції газети «Літературна Україна», далі відповідальний секретар Комісії критики та теорії літератури Спілки письменників України.
Друкувався з 1952. Видав 8 збірок поезій, зокрема «Леґенда про будні» (1963), «Залізняки» (1966), «Опівнічне» (1972), «Робота» (1976); повісті «Туди, де сонце сходить» (1967), «Грає синє море» (1971); літ.-критичний нарис «Червоних сонць протуберанці» (1968); працював також як перекладач, перекладав з 15 мов (зокрема з кількох тюркських мов). У 1960-их pp. у Самвидаві були поширені сатиричні поезії Станіслава Тельнюка проти русифікації.
Дочки Леся та Галя — відомі українські співачки, Сестри Тельнюк.

фото сім*ї

М.Холодний

Helli — Sat, 06 Aug 2011 13:19:45 GMT

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЯНТИНОВИЧ

(нар. 31.07. 1939 на Ягідному хуторі, с. Краснопілля Коропського р-ну Чернігівської обл.; за документами – 30.07.1939 р., с. Карильське того ж р-ну).

Поет-шістдесятник, літературознавець, публіцист, перекладач.

З селянської родини. Батько, Костянтин Іванович, 1918 р.н., після війни з Японією 1945 р. не захотів повертатися до колгоспного кріпацтва, залишився в Сибіру біля розкуркулених висланих родичів, де трагічно загинув 1964 р.. Мати, Ганна Михайлівна Чуча, 1916 – 16.02. 1984, працювала в колгоспі.

1946 р. Микола пішов до початкової школи на хуторі Стягайлівка, 1953 закінчив Карильську семирічку. Ще десятилітнім написав і кинув у шкільному коридорі листівку «Сьогодні помер Сталін. Усі люди моляться Богу».

1950 року послав свої вірші Павлові Тичині, той кілька років передплачував йому газету «Літературна Україна».

1955 р. Х. виключають з Краснопільської середньої школи за спробу завести вуса. 1 вересня газета «Радянська Коропщина» публікує під псевдонімом «М.Петренко» його вірш «Бригадир-нероба». Мусив тікати з села в Миргород, де працював робітником стадіону. Х. дописує до газет, учасник наради робсількорів 1957 р., записує фольклор та надсилає його до Інституту фольклору.

1961 р. закінчив Ромоданівську школу робітничої молоді, вступив на філологічний факультет Київського університету. Познайомився з Іваном Дзюбою. З 1962 р. бере участь у роботі Клубу творчої молоді «Сучасник», виступає на літературних вечорах у Спілці письменників, у школах, вузах, заводських будинках культури, у парках, брав участь у поході зі смолоскипами до пам'ятника Іванові Франку. Вірші Х. розповсюджуються в самвидаві. Їм притаманна іронія, алегоричність, потужний патріотичний пафос. Його рядки стають крилатими.

У грудні 1962 р. перша збірка Х. «Червоний сон», що мала позитивну рецензію І.Дзюби, знята з плану Держлітвидаву. У грудні 1963 мав перший творчий звіт у будинку СПУ. 1964 р. виступив на Дні філолога в університеті з віршем про «300-ліття возз'єднання України з Росією», у зв'язку з чим декан П.М.Федченко запропонував Х. перейти на вечірній відділ, погрожував виключенням.

У квітні 1965 р. Х. виступив на студентській науковій конференції з доповіддю «Про душу в пісні та про пісню в душі», де позитивно згадував С.Петлюру, У.Самчука. У серпні їздив у карпатське село Шешори на відкриття пам'ятника Т.Шевченку, де з В.Чорноволом, Зіновією Франко та іншими влаштував мітинг у зв'язку з забороною відкриття пам'ятника. У вересні 1965 всупереч волі парткому університету Літературна студія ім. Василя Чумака («СіЧ») обрала Х. головою. Після критичного виступу 5.12. 1965 р. на обговоренні роману проф. Арсена Іщука «Вербівчани» Х. 6.12. виключили з комсомолу і з 5-го курсу. Ночує у знайомих киян, бере участь у багатьох літературних вечорах, читає свої різкі, бунтівні, революційно-романтичні вірші, які користуються великою популярністю. Його вірші публікуються в антології української поезії в Празі.

18–19.04 1966 Х. разом з Ліною Костенко та Іваном Драчем брав участь у протесті перед Львівським обласним судом, де судили Михайла Осадчого, Мирославу Зваричевську, Богдана і Михайла Горинів. У травні в самвидаві поширюється його 90-сторінковий лист до П.Шелеста, де йдеться про порушення Загальної Декларації прав людини ООН.

За читання віршів «Монолог Франка» та «Собаки» біля пам'ятника І.Франку в день 50-річчя його смерті 29.05 1966 Х. разом з Олесем Сергієнком, Ковальчуком та Валерієм Набокою був заарештований на 15 діб. У Лук'янівській в'язниці вони оголосили голодівку, їх годували примусово, зі знущанням. Після звільнення Х. видворений з Києва. У червні – жовтні сторожував у радгоспному саду в с. Ново-Олександрівка на Яготинщині, де перекладав з російської на українську рукопис Олени Апанович «Збройні сили України першої половини ХУІІІ ст.».

9.03. 1967 Х. звільнений з посади інструктора-методиста Добровеличківського будинку культури Кіровоградської обл. за прилюдне читання віршів, за появу віршів у нью-йоркській антології української поезії «Шістдесят українських поетів шістдесятих років» (упорядник Б.Кравців).

За сприянням кандидата філологічних наук Івана Варченка Х. перевівся в Одеський університет і 1968 р. одержав його диплом. У липні звільнений з Самгородської школи на Сквирщині – за появу віршів у журналі «Дукля» (Словаччина). Тоді ж на квартирі Віктора Некрасова познайомився з А.Д.Сахаровим і Володимиром Буковським.

З тематичного плану видавництва «Радянський письменник» 1968 р. знімають збірку Х. «Електростанція життя». У листопаді його вірші публікує газета «Свобода» (США), у грудні – ж. «Сучасність» № 12 та альманах «Північне сяйво» (упорядник Яр Славутич, Едмонтон, Канада). Х. викидають з черги житлового кооперативу «Слово» Спілки письменників, звільняють з роботи в Козинецькій школі.

У 1970 р. Х. пише дисертацію з психолінгвістики «Народ крізь призму його мови» (була конфіскована під час обшуку в М.Осадчого в січні 1972 р.). Вірші Х. публікує позацензурний самвидавний журнал «Український вісник» В.Чорновола, називаючи його найпопулярнішим в Україні поетом. Х. входить до редколегії львівського самвидавного журналу «Скриня», складає статут Незалежної спілки письменників. Звільнений з роботи з Микулинської школи на Бородянщині.

У грудні 1971 р. Х. поширює лист до пленуму Спілки письменників України з питань роботи з творчою молоддю. У зв'язку з арештами шістдесятників 14.01. 1972 р. звертається до Мао Цзедуна з проханням надати політичний притулок.

20.02 1972 р. Х. заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1, головне звинувачення – за збірку віршів "Крик з могили"). Слідчий Берестовський шантажував Х. психіатричною експертизою. 7.07. 1972 р. газета «Літературна Україна» під назвою «На терези совісті» опублікувала під прізвищем Х. листа, сфабрикованого КГБ. «Автор» ніби відрікається від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали його в «антирадянську трясовину». Звільнений зі слідчого ізолятора КДБ УРСР 6.07. 1972 на підставі постанови управління КДБ Київської обл. від 5.07 1972 р. про припинення кримінальної справи.

Викликаний як свідок у справах З.Антонюка (1972) та І.Світличного (1973) Х. намагався їх захищати.

У серпні 1972 р. Х. пише авангардистський маніфест «В одному вагоні, але не в одному ешелоні», намагається створити літературну асоціацію «ЧУМА» («Чуєте? Ми – авангардисти!»).

Після звільнення Х. працював учителем у Вінниці, де 1974 р. створив з місцевими літераторами «Студію Устима Кармалюка» («СУКА»), яка була розгромлена на районній ідеологічній нараді. Зазнавав у Вінниці арештів і необґрунтованих звільнень з роботи.

З липня 1976 р. Х. живе в м. Остер Чернігівської обл. У листопаді звільнений з посади заввідділом краєзнавчого музею. Працював у школах, звідки його неодноразово звільняли.

1979 р. українська друкарня Ватикану видала книжку «Про душу в пісні та про пісню в душі», вона відзначена почесною премією, 1981 р. перевидана в Канаді та США.

У квітні 1982 р. Х. звинуватили у знищенні статуетки Леніна, портрета Брежнєва та рушника «300 років України з Росією» і на 10 діб запроторили до чернігівської обласної психлікарні. Робота в школі супроводжується численними доносами, викликами в КГБ, заборонами і звинуваченнями в націоналізмі.

16.02 1984 р. у с. Карильському загинула мати Х. За поїздку на похорон директор школи записує йому прогул. 17.04 Х. звертається до Президента США Рональда Рейґана з проханням про еміґрацію. Районний кагебіст виносить попередження, Козелецький райнарсуд – ухвалу про заборону виїзду Х. за межі міста Остер, він знову звільнений з роботи. 26.04. 1986 р. у зв'язку з катастрофою на Чорнобильській АЕС м. Остер опиняється в зоні радіоактивного забруднення, але Х. виїхати звідти не може.

1987 р. Х. ініціює побудову церкви в рідному селі. 1989 р. створює в Острі осередок Народного руху України, піднімає над міськрадою жовто-блакитний прапор. Створює в Козельці районне літоб'єднання імені репресованого письменника Василя Нефеліна. 1990 вступає до Міжнародної асоціації україністів.

У червні 1991 р. Х. реабілітований за справою 1972 р. Намагання відновитися на роботі в школі та повернутися до Києва марні. Х. бере участь у численних літературних вечорах у різних місцях, у пресі публікуються його вірші. 1992 р. СБУ повертає Х. вилучені 1972 р. рукописи. У лютому 1993 р. ректор КДУ скасовує наказ 1965 р. про виключення Х.

У березні 1991 р. виходить перша в Україні збірка віршів Х. «Дорога до матері», 23.03 його прийнято в Спілку письменників України, збірку висунуто на здобуття премії ім. Т.Шевченка. У січні 1997 р. Х. присуджено премію та звання академіка Бу-Ба-Бу, 1998 р. – премія В.Сосюри (Луганськ).

1998 р. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України створює архівний фонд 1348 М.Холодного.

11.02 1999 Київський міський суд скасовує постанову Ленінського районного суду м. Києва від 29.11. 1966 р. про запроторення Х. до Лук'янівської в'язниці.

Х. написав спогади про А.Горську, В.Некрасова, В.Стуса та ін. Автор низки передмов. Лауреат літературно-мистецьких премій ім. В.Нефеліна. В.Сосюри, «Благовіст», Почесної премії Ватикану, академік Бу-Ба-Бу. Чотири рази його творчість висували на здобуття Шевченківської премії. Член Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих (ВТПВіР) з лютого 2002 р., Національної Спілки письменників України (НСПУ) з 23.03. 1993. голова Козелецької районної організації Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г.Ващенка. 2005 р. нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України. Учасник «Помаранчевої революції».

РОЗМОВА 3 САМИМ СОБОЮ
Якщо мої зуби, пророками вибиті,
становлять фундамент для дачі дантисту,
якщо я до себе нашіптую, нібито
удруге з'явлюсь поколінь через двісті,
якщо кошеня кругозору відвертого
втікає від зграї досвідчених псів,
якщо на майдані розстрілюють мертвого,
щоб він до живих у тролейбус не сів, -
то щастям були б нам ці речі негожі,
як щастям є сифіліс хворим на рак,
не спритні якби щастєтворці захожі,
оті "ощасливлюють" так нас і сяк...
Твоїїм, Вкраїно, не снилися сльози -
вугілля, пшениця і масло їм снилося.
Вони підібрали тебе при дорозі,
а ми, як і завше, на торг запізнилися...
Вони тобі Марксом зав'язують очі,
щоб вічно за їхнюю руку трималася.
А ти їм співаєш пісень до півночі,
а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося.
Ти знаєш, ще трохи - й хіба лиш для пензлів
тебе лиш згадають, як дівку Мілоську.
До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів,
крокує відро мого синього мозку.

ЮВІЛЕЙ
Вже третій день нема газет з новітніми емблемами.

Візьму цигарку у клозет, помрію над проблемами.

А до корчми на ювілей стара зібралась братія.

Несуть засмажених курей, ведуть отця Ігнатія.

Стоять столи старих пород і ящики з горілкою.

Немов над книжкою, народ схилився над тарілкою.

Одні і ті, одні і ті міняються оратори

. В кутку припали до куті відомі літератори.

Для них дубового стола накрито скатертиною.

І навіть лампочка пала вгорі за павутиною.

Щоб був на рівні ювілей — розбав літературою.

Один лежить біля дверей з ліричною натурою.

Другий, хитаючись, рече: "Приєднуйся, угостимо", — і

непомітно час тече за стравами і тостами.

Надворі сніг, надворі сніг гілками звис лапатими.

Прямують мовчки на поріг якісь дядьки з лопатами.

Стара корчма, бунтуй, бунтуй десь там, на правім березі.

Я не прийду на сабантуй — я народився в березні.

ВМИРАЮТЬ ПОЕТИ
Вмирають поети в душі,
а потім в лікарнях вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.

Поету копають яму.
Коли - знає тільки він сам.
В поезії білі плями,
на серці ще більше плям.

В машині, за місто як сніг
вивозять на третій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкости.

Кати над труною щось мимрять...
Важка їх діймає турбота:
як тільки поети вимруть,
не стане катам роботи.

На Байкових зимних схилах
капають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на півночі зими недавні.

І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки...
Поетів не стане завтра -
залишаться члени Спілки.

І як нам з-під криг тоді виплисти,
і хто нас запалить, хто?!
Он знову на третій швидкості
помчало когось авто...

(з самвидаву 70-х років)

МАРЕННЯ НА НОСИЛКАХ
В зоопарку сподобавсь жирафі я.

Сивина, сивина, сивина...

Під ногами моя біографія,

наче келих розлитий вина.

Коли сон подолає мій опір,

то, буває, насниться таке,

що літак переводжу у штопор,

потім знову заходжу в піке.

Я тепер не поїду в Америку,

бо часу на роз'їзди нема.

Другий рік передачу по телику

про багатих дивлюсь з усіма.

Пам'ятаю: іде передача,

передача портфелів ЦеКа,

а душа моя, вперта й ледача,

передачі в підвалі чека...

Скільки тюрем відвідала ненька

і солоної випив води!

На носилках мене, як Черненка,

занесли у спілчанські ряди.
Ялта, 4. 6. 93, вілла Рішельє.

ХХ ВІК
Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п"ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б"ють.

Сьогодні на дружбу вічну
посаджено кимось дуб.
Сьогодні у місті звично
сім пар розлучають шлюб.

Сьогодні гвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні вмирає нація,
а світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.

Сьогодні жива колекція
побільша по той бік ґрат.
Сьогодні у клубі лекція:
"Людина людині брат..."

(з самвидаву)

Анатолій Рекубрацький

Helli — Wed, 03 Aug 2011 16:55:26 GMT

ЛЮДИ МОЄЇ ПАМ'ЯТІ
Багато років тому у одній республіканській газеті розповідалось про збірку А. Рекубрацького «Люди моєї пам'яті» . Екстрасенс з Сибіру, перебуваючи на Україні у гостях, придбав цю збірку. За звичкою , вирішив перевірити , яку енергетику несуть її вірші. 6 поезій, якщо їх читати у певній послідовності, позбавляють від головного болю. Коли про це повідомили автора – він був здивований. «Є набагато кращі вірші, звідки така енергетика в цих пояснити не можу» Спробуйте і ви.

У кожного з нас є люди своєї пам'яті. Я розповідаю про своїх — милих і добрих, грішних і праведних. Можливо, вони в чомусь схожі й на вас. Бажаю доброго знайомства, якщо ви вже взяли до рук мою нову збірку поезій. Не минайте увагою й ліричного героя. Даруйте, якщо він зінкола запальний чи наївний, уїдливий або скептичний. Побесідуйте з ним. Спробуйте поглянути на світ його очима. Він теж може стати людиною вашої пам'яті. Не приховую, що цього прагне й автор, бо інакше ■— навіщо й римувати. Вибачте, якщо не розшифруєте деякі образи, рядки, імена. Колись мені написалося: Але є іще й те, Що належить одному мені лиш. Гадаю, що кожна людина має щось подібне. Щиро сподіваюся, що взамін ви знайдете бодай один рядок, який належатиме тільки вам. На те вона й поезія.

Автор.

ЛЮДИ МОЄЇ ПАМ'ЯТІ
Люди моєї пам'яті.

Хто я — без вас — на світі,

Ким ти єси, людино,

Без тих, Хто знає тебе?!

Ось ви йдете повз мене

Грішні,

А в чомусь світлі,

Словом,

В усьому схожі .

На безліч інших людей.

О Люди моєї пам'яті.

Хай було більше чорного,

Але ж, мабуть, без теміні

Так й не проклюнувся б світ.

Люди моєї пам'яті.

Все-таки ви — неповторні.

Ні. У мені не вичахне

Кожен ваш крок і слід,

люди моєї пам'яті.

Всі ми потроху минаємо.

Всім буде трішки пам'яті.

Може, й непам'ять комусь.

Радість єдина наша —

Щось таки та залишаємо.

Я не боюсь залишати.

Я не залишить боюсь.

НАСНИСЬ МЕНІ.
Наснись мені, коли спадуть тумани,

Які зіп'ють цей березневий сніг,

Струмками птиць весна тектиме в ранок,

Тоді й, прошу, наснись мені, наснись.

Прийди тоді, тривожна і травнева,

І теплих рос, тремтіння принеси,

І запали світанок у півнеба,

Щоб я збагнув народження краси.

Щоб я знайшов і втрачене, і давнє,

Щоб я навчився радість берегти,

Щоб розчинилась туга ,за слідами,

Бо краще просто зберігать сліди.

Все, що було, ніколи вже не буде,

Хоч, знаю, будуть птиць ключі пливти.

Наснись мені, чи в березні, чи в грудні,

Наснитися ж бо легше, ніж прийти.

***

Я тобою

Колись таки

Перецвіту.

Пересліпну.

І знов стану зрячим.

Чорно-біло світитиму

В нашім саду,

Як обпалене вітром

Гілляччя.

Яка стигла підробка —
Твоя красота,

Як істотна твоя

Позолоченість.

Навіть просто дивитись

На стиглі вуста.

Навіть поряд стояти —

Злочин.

О, скарати б тебе.

Це навчити 'б тебе

Почувать

Те, що я почуваю,

Як ламається

Знаку рівняння щабель

Поміж слів:

Ненавиджу,

Кохаю.

***

А сніг присів на деревах спочити...

І казка тихо лісом проплива.

Та вже не спить, не спить під снігом літо,

И навшпиньки піднімається трава.

Та навкруги ще хазяйнує тиша,

її оркестр па весь регістр звучить.

То сумно так, то трішки (веселіше,

То так прекрасно знову замовчить.

І раптом — звук. Тихесенький, не довгий,

Чи звір, чи птиця там, серед дерев,

І вже на серці виника тривога:

Невже хтось тишу в мене забере?!

Мені й самому теж весна миліша,

У дзвоні весен так відчутно час, Т

а поки що нехай лунає тиша,

Вона прощає щось, мені проща...

МЕТЕОРИТ

В якому далекому світі

Народжено цей мінерал,

Яку далеч зміг підкорити,

Допоки на Землю не впав? Я

кі у тобі таємниці,

Чиїх ти торкався небес,

Якій дивній силі скорився,

Що в космос послала тебе?

Та Всесвіту вічну загадку

Приховує вічна пітьма,

Де ані кінця, ні початку,

Народження й смерті нема.

А ти скрізь космічні морози,

Долаючи відстань і час,

Туди, де народжено розум,

Усе-таки вірно примчавсь.

А зорі так холодно світять,

А зорі нас кличуть увись,

І наші життєві орбіти

З твоєю сьогодні сплелись.

Нема ні кінця, ні початку,

Немає ні ночі, ні дня.

О, Всесвіту вічна загадко,

На вічнім шляху пізнання.

***

Обличчя юне між пожухлих трав —

Печальна доля квітки степової —

Підтверджується істина стара,

Що молодість і старість — у двобої.

А поки що
гулкий бджолиний вир

Із різьблених бокалів-дивоквітів

Збирає колір й запахи блакиті,

А ми радієм: —

Є таки на світі

Бджолиний спокій

І бджолиний мир.

І Коли ж мороз обпалить листолет,

Нам будуть дивні спогади світити,

Так пахнутиме бджолами і літом,

І молодістю квітів дикий мед.

Інші вірші

УЧИТЕЛЮ ВЧИТЕЛІВ

Пам'яті професора української мови Степана Пилиповича САМІИЛЕНКА.

Він тихо вирушав

до берега печалі,

Куди не докричать

ні славі, ні хулі,

А ми ще звідсіля,

та вже услід мовчали,

Коли він пропливав

у чорнім кораблі.

У чорнім кораблі

лежав професор мови,

Словесності мудрець

в безмовність плив страшну.

Професор мови плив

у слів закляклім морі..

Якого тільки він

і звідав глибину.

Він не казав: «Живіть!»,

казав: «Робіте діло!»,

Не вчитись нас учив,

навчав нас працювать.

І він, й вона, й воно —

усі осиротіли

На вчителя свого,

що плив крізь листопад.

Любимий наш дідусь,

студентська наша втіхо,

Далеко не усі

ми вчилися «на п'ять

На вічний докір нам

зостались ваші книги,

Хочби ж їх прочитать.

Не те, щоб написать...

Прощайте назавжди.

Немає тут розради.

До напису б додать:

«Учитель вчителів»

А ми, немов слова,

розбилися на склади,

По одному, по два —

вертаємось до слів.

БУВАЮТЬ ДНІ:

У небі Сонце й Місяць,

Мов крапка й кома

В книзі голубій,

І сизі хмари

Юних голубів

Дощами й тінню

Небо не завісять.
БУВАЮТЬ ДНІ:

І Радість,

І Печаль,

Мов ждеш того,

Кого не хочеш бачить...

І сам до себе звернешся: —

Юначе!

Та скроні

Білим

Подихом

Мовчать.

***

Знову хмари, мов сині тулпари

Згуртувались рушати в нічне,

Так і линуть за парою пара,

Так і хочуть покинуть мене.

Але я все ж піду над лугами,

Там, де річки рожевий туман...

Коні п'ють молодими губами З

ір далеких холодний обман.

Тихо-тихо навколо. І раптом —

Тільки іскри сяйнуть з-під копит.

Наче хтось уже ставить три крапки

В непрожитому реченні літ.

***

Земля нас не навіки народила

Розтануть покоління, мов сніги.

Зостанеться трава, де ми ходили,

І шепіт зір над видихом тайги. .

Зостанеться і сонце, й дивотори,

Все так же ніч стрічатись буде з днем

Шумітиме без нас безкрає море,

А ми підем. А ми таки підем.

А, може, просто — тільки перевиснем

Веселками до правнуків своїх.

Чи стануть їм в пригоді наші мислі?

Чи буде пісня наша гріти їх?

***

Вже й дуб оцей

Нічого не розкаже,

Бо, мабуть, й він

Нічого вже не зна.

І Вже стільки раз

Зимову, світлу пряжу

Тут розсукала

На струмки весна.

Вже стільки раз

Тут опадало листя,

Вже стільки раз

Тут в'януло й цвіло,

і Луна вже навіть

Ту забула пісню,

Але ж було,

Колись таки було.

Микола Роман

Helli — Wed, 03 Aug 2011 15:53:27 GMT

Микола Роман

Народився 10 березня 1936 року у селі Криве Ліського повіту Краківського воєводства в сім"ї селянина-бідняка. Там у сільській початковій школі під час Другої світової війни закінчив два класи. Після війни в 1946 році сім"я, як і багато інших українців Південносхідної Польщі в результаті горезвісної сталінської операції "Вісла" була насильно евакуйована на землі Західної України в село Єзупіль Галицького району Станіславської (нині Івано-Франківської області). Тут у Прикарпатті продовжив навчання,закінчив вісім класів. Пішов на завод вчитися учнем токаря. Працював токарем на Станіславському авторемонтному заводі. Потім було навчання в ДОСАаФі на курсах шоферів. Відтак служив у армії. Після служби переїхав у Запорізький край. Працював шофером. У м.Запоріжжі закінчив вечірню середню школу робітничої молоді. Одружився. Тут у м. Запоріжжі відвідував Обласне літературне об'єднання. Друкувався у місцевих обласних газетах і альманахах . Випустив чотири поетичних збірочки: "Журигора", "Круті пороги", "Крилатий полудень" та "Літо на переправі". Готується до друку нова збірочка. Член Національної Спілки письменників України і дійсний член Асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ".

Дума про Мамая

Чатує Кічкас переправу.

Туман над кручами завис.

І ходить шепіт поміж трави:

" О де ти, друже? Отзовись!

"Гей, Мамаю, злий козаче,

Орле сизий в вишині,

За тобою шабля плаче

У музейній тишині...

Грізна шабля-блискавиця

Славу Січі стереже.

Встань, козаче, подивися

Чи не твій то кінь ірже.

Ген над кручею в тумані

Рано вранці на зорі,

Де й понині дух Богданів

В*ється соколом вгорі.

Ї з-за Хортиці, з-за Лугу

Вітер хмари наганя,

Встань, козаче, розвій тугу

Білогривого коня.

Очі сині — два озерця,

З-під копит — аж іскри в вись!

Зігрій душу, розваж серце,

За Вкраїну заступись!

Рідна мова

О як то добре, що мова наша ще жива,

Що ще не висох корінь наш родинний!

Ти чуєш, друже, як солов'їняться слова

У листі зоресяйнім тополини?

Які вітри над нею не глумились,

Які кремсали громовиці грозові,

Та корінь наш все набирався сили,

І, слава Богу, вижили.

Живі!

Усім на зло ми житимемо вічно,

Ми корінь кров'ю поливали, щоб не всох.

І нині заявляю вам категорично:

Ми невмирущі, бо з нами сам Бог!

Мій Шевченко

Для мене "Кобзар" - неземне щось, величне.

Для мене Шевченко - це Всесвіту нить.

І слово його невмируще, закличне

І змалку у серці моїм пломенить.

Про нього співають дніпровські турбіни,

А нині гучніше дзвенять у стократ.

Без нього не мислю собі України,

Як України без Дніпра і Карпат.

Ні внукам, ні правнукам, ні, не дозволю,

Цю нитку любові аби хтось одтяв,

Шевченкове слово - це битва за волю,

Без якої не буде ніколи життя.

Запорізькі письменники

Helli — Thu, 14 Jul 2011 09:37:36 GMT

ЛЮБОВ ГЕНЬБА

Народилася 28.02.60 в с. Грушевому , в степах Гуляйпільщини. Батько назвав - Любов. Тато - Григорій Юхимович- хлібороб душею і серцем, писав вірші, захоплювався творчістю Д. Павличка, М.Луківа, В.Сосюри.

Мати - Леся Миколаївна, була співучою. Любила гуморески П.Глазового, П.Ребра, О.Вишні. Знає і читає їх напам*ять. Працювала у колгоспі, на заводі - важко, не по-жіночому.

У три роки дівчина читає вірші на фермі з імпровізованої сцени - терезів.У 4 роки, коли мама розучує з нею вірші, вона поправляє рими. У 5 років мріє стати акторкою і вчителькою.

У 5 класі пише перші оповідання про земляків, війну, любов.

1977 р. - закінчила СШ №1 у м. Гуляйполі. Невдача при вступі у ЗДПІ.

1981-83 - шукає себе в роботі, сім*ї, пише вірші.

1989 - працює в культурно- спортивному комплексі "Сучасник" керівником студії, художнім керівником, директором районного будинку культури.

1996 - закінчила з відзнакою Мелітопольське училище культури, за фахом "Режисер масових заходів".

1992 - збірка віршів "Грушове".

1993 - перша пісня з Сердюком "Весняний вальс".

1995 - збірка віршів "Іменем твоїм".

1997 - прийнята у Національну спілку письменників України.

1999 - зб. віршів "Паралель".

2003 - диск з самодіяльним композитором Тетяною Бекіровою "Трояндовий гріх".

***

На музику віршів

Тебе покладу, моя доле.

Ти інших не гірша,

Лежиш, наче всніжене поле.

Вгрузаю по пояс.

Несу свою зболену ношу.

Далеко мій поїзд,

Його наздогнати не можу.

А я іще вірю,

Що віхола має скінчиться,

І я іще зміряю

Щастя, що носить Жар-птиця...

***

Пам*яті сусідки бабусі Палазі

Приїздіть до нас в гості, бабусю.

Ви, як згадка дитинства, жива.

Я до скроней до Ваших схилюся,

Подарую Вам кращі слова.

З Вами - в хату і айстри, й жоржини,

Перших майок оскома в саду.

І бузок... той, що ріс замість тину....

Я повз нього іще раз пройду.

По колючій стерні пробіжуся...

Не повірю — була я мала?

Ой, бабусю Палазю, бабусю,

Як я хочу, щоб ви ще жила...

Мрія

Мрія моя, непідкорена сила,

В гості до мене з дитинства ходила.

Поруч сідала, казку казала:

"Виростеш — світу тобі буде мало.

Все, що захочеш, все буде, все вийде,

В час у призначений зіронька зійде..."

Так я дружила із мрією тою,

Доки та мрія була молодою.

Тільки роки, мов дощі, не жаліли,

Все, що цвіло, ген по осені змили.

Правда, приходило шастя, всміхалось.

Вечором синім коханням назвалось.

І поманило ще вище од неба,

Мрія аж скрикнула:

"Чуєш, не треба!..

Не покидай мене, дівчино люба.

Те, що ти щастям вважаєш, — то згуба".

Мрії не вірила, щастя так билось...

Тільки, ой, швидко те щастя зломилось.

Тепло було, а від щастя завітрило.

Серце кричало: "Навіщо повірила!.."

Серце: у відчаї терпнути стало.

Ще воно билось, та жить перестало.

Тільки, бува, як посивіє осінь,

Мрія у гості зове мене й досі.

Поруч сідає, пісню співає:

"Хто не любив, той і горя не знає..."

Невістка (це письменниця) .

Не радіти мені, любий сину, такою невісткою...

І навіщо вдова? — Незаміжніх он скільки... Бери.

Краєш серце моє ти такою болючою звісткою...

Наче грім серед ясного неба горить.

Що ти знаєш про неї і що у житті цьому відаєш?

Не для неї плекала тебе я в безсонних ночах.

Стала хата чужа, я не можу вмістить свого відчаю,

І навіщо вона поселилась у тебе в очах?

...А вона, наче дівчина, бути хотіла щасливою,

Відкриватись вітрам (язикаті, ви там говоріть!)

І торкатись землі голосною червневою зливою,

І життя, щоб спочатку...

І в ньому за все відлюбить.

Голосніла весна і, як правда, була вона строгою,

І ходив по крайку, як голодний жебрак, поговір...

Вів додому її він тією ж, з дитинства, дорогою,

Вів собі він кохану, свекрусі — невістку у двір.

Наче сонце і ніч, там спіткнулися очі у відчаї.

Так хотілося плакать. Де взяти тих сліз? Не було.

А сказала їм просто: "Дороги вам рівної, вірної..."

Та ще довго стихав, наче рій, поговір над селом.

* * * * *
Ми повернули разом не в той бік.
О, долі фарс, без усіляких правил!
І суть не в тім, де ми були торік.
Сьогодні вправно вчилися лукавить.

Ми руйнували небо залюбки,
І непомітно опинились в хащі.
Тобі моє кохання незруки,
Але й мені воно, холодне, нащо?

Між нами вже нема китайських стін,
У кожного тепер своя дорога...
Як після бою: тут немає мін,
Як на війні - є вбиті. Не без того...

* * * * *
Якби ти знав, як ти мені світив,
Скільком вікам цього б хватило світла.
Як легко переходимо на "ти",
Щоб у жертовнім вогнищі погрітись.

І від порад графині де Тримар
"Як чоловічим серцем володіти"
Я вибрала лише хмільний нектар
І вірила: кохання - тільки квіти.

А потім розум, потім все пусте,
А потім безпорадність і спокута,
Але ж, не бравши сонячних фортець,
Вважай життя у ланцюги закуте.

Якби ти знав, як ти мені світив,
Щоночі й досі світлячками світиш.
Я ще до тебе зможу перейти,
Але чи варто пам'ять ворушити...

* * * * *
Я в тебе вже нічого не прошу,
Бо ти невзмозі справдить забаганки.
І цуциком, як бачиш, не служу,
У ролі незрадливї коханки.
Я так далеко від землі живу,
Куди не долетить сліпий шуліка.
Там дике сонце дихає в траву,
Там ще життя мені прибавить віку.
Там все заради і за просто так...
Там кожне слово в кришталевій вазі,
Там зустріч призначає Зодіак
Мені, як завше, на прудкім Пегасі.
Я не наважусь навіть утекти
Від себе із коханим чоловіком.
Як бачиш, ти для мене не святий,
Святий той вірш, що вип'ю замість ліків.

* * * * *
Мов по лезу ножа, я до тебе прийду неприкаяна,
У долонях твоїх загублю свого серця сліди.
Ще наскільки років я любов'ю до тебе покарана,
І втікаю від неї, й боюся її, як біди.

І чому все це так? Може, нам ще не пізно покаятись.
Тільки де той алтар, що уміє любов розсудить.
Зорі доль провідні, ви за те, мабуть, нас і караєте,
Що цей світ без любові не можем собі уявить.

* * * * *
Не залишай на самоті,
З думками наодинці,
Щоб я не збилася з путі
У цім шаленім віці,
Щоб я навчилась розрізнять
Мою любов та зраду,
Щоб не боялася сказать
Тобі своєї правди.
Візьми і розділи мій гріх,
А чи залиш навіки.
Чому кохаємо одних,
А в інших просим ліки?..

P.S. Поетеса - Любов Геньба, збірка "Паралель"

•Олександр Іванович Абліцо́в
(*15 вересня 1948, Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області) — український поет, перекладач, журналіст. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
•Олександр Іванович Абліцов народився 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області
•1970 року закінчив фізико-математичний факультет Запорізького педагогічного інституту.
•Працював у школах Миколаївської (у 1970—1971 роках) та Дніпропетровської областей (у 1972—1977 роках).
•У 1977—1994 роках - кореспондент газети «Машиностроитель» на ВАТ «Мотор Січ».
•У 1994—1995 роках — кореспондент відділу економіки та владних структур газети «Запорозька Січ».
•1992 року прийняли до Спілки письменників України.
•1998 року став лауреатом премії «Журналіст року» Запорізького міськвиконкому.
•Працює оглядачем з економічних питань всеукраїнської газети «Позиція».
Видав збірки поезій:
•«Бентежний березень» ((Дніпропетровськ, видавництво «Промінь», 1981)),
•«Світло материного вікна» (Дніпропетровськ, видавництво «Промінь», 1990),
•«Гайчур» (Запоріжжя, видавництво «Хортиця», 1998).
Окремі поезії Абліцова перекладено російською мовою.
Друкував свої переклади у збірках:
•«Квіти Абхазії» (Дніпропетровськ, 1970),
•«Мелодії Агіделі» (Дніпропетровськ, 1980),
•«Слово землі світанкове» (Дніпропетровськ, 1986),
•«Поетичний Ленінград» (Дніпропетровськ, 1987).
Геннадій Євгенович Літневський

* Лірик • Філософ • Щирий, працьовитий… • Не слабкодухий – слабковольний. О, скільки міг би він створить, Якби хто сильний, з головою, Йому розумно підкоривсь… Г. Лютий

• Геннадій Євгенович народився 16 листопада 1951 року в м. Іртиську Павлодарської області Казахської РСР у сім’ї службовця. • Виховувався у бабусі в Хитрівці біля Комишувахи Запорізької області. • Закінчив філологічний факультет Запорізького педінституту. • Трагічно загинув у автокатастрофі в 1989 р.

Олена Франківна Матушек Народилася 26 квітня 1953 року в м. Запоріжжя. Після закінчення середньої школи рік працювала на заводі «Азовсталь». 1976 року закінчила факультет журналістики Київського університету. Працювала в редакції газети «Вечірній Київ», старшим кореспондентом газети «Прапор комунізму». Від 1985 року працює в редакції журналу «Ранок». Автор збірок віршів: • «Акварель міста» (1981),

• «Телефон довіри» (1988), • «Розімкнуте коло» (1991). У своїх творах Олена Матушек прагне: поетично осмислити неперехідність людського буття, його духовних і моральних цінностей; зафіксувати явища нашої дійсності в їх діалектичному розвиткові. Ліричний герой її поезій

- Наш сучасник, який сприймає світ небайдужим серцем, завжди готовий стати на захист правди, любові, добра.

У своїх творах
Олена Матушек
прагне:
•поетично осмислити неперехідність людського буття, його духовних і моральних цінностей;
•зафіксувати явища нашої дійсності в їх діалектичному розвиткові.

***

Мені забули подзвонити...
Яка дрібничка, що й
казать,
Таке буває – ми ж не діти,
Ми стільки вмієм забувать!
Ми вмієм знати і уміти,
Передбачати і могти,
А от дрібничку
подзвонити! -
Нам у думках не вберегти.

Ах, наші дні, ах, обіцяння,
Ах, заклопотаність без
меж!..
Але спіткнешся об чекання,
Чеканням душу обпечеш,
Чеканням душу обморозиш,
І світ чекально заболить.
Та нагада розумний
розум:
Тобі забули подзвонить...

Олександр Стешенко

* * *

Весну люблю за мускули,

В яких живуть громи.

Ви чуєте, як хруснули

Ключиці у зими.

• Народився Сашко у сім'ї селянській ,

• у якій було багато дітей , і кожна з них бажана і улюблена.

• Батько – клопітливий хазяїн, рибалка і бакенщик,

• мати обшивала всю Андріївку,

• в тому числі і дитячий будинок ,

• який містився в кінці городу Стешенків.

• Батькова хата і досі стоїть на краю вулиці,

• біля самого берега затоки Дніпра… Поезія О.Стешенка дуже автобіографічна
В О.Стешенка багата пейзажна лірика Юність поета • це «Запоріжсталь» , де починав працювати електриком.

• Відвідував літстудію заводської газети «Днепровский металург» , а згодом знайшов стежину і до обласного літоб'єднання.

• А потім – Московський літературний інститут.

• Робота репортером у газеті «Комсомолець Запоріжжя» , де редактором був тоді відомий український прозаїк - публіцист Олександр Авраменко.

• Перша збірка „Є така любов” (1962).

• друга – „Літо в долонях” (1965).

• третя – „Громовий острів” (1972).

• четверта, ювілейна „Вибране. На березі думок” (1999).

•Ліричний герой сприймає світ через бачення природи.. Митець створює образ романтичного і самотнього мрійника, душа якого вболіває за всіх і молить:

Дай, Боже, відчувати кожному,
Коли є дощ, сльоза, і є гроза
•В основу збірки покладено
•саморух духовного життя ліричного героя: медитації на лоні природи роздуми на культурологічні теми;
• осмислення феномена пристрасті, оспівування кохання;
•родинні мотиви;
•осмислення своїх коренів і витоків, уболівання за долю України, рідну землю;
•звеличення образу Жінки, Матері, зокрема біль за втратою Мами ;
•почуття світлої пам’яті про тих, хто загинув за рідний край у роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн;
•почуття ностальгії за дитинством;
•захоплення чесною працею трударів.

• Публікації в газетах і журналах. Головним для О. Стешенка

• були вірші , які він складав ще змалку.

• Вони привернули увагу читача душевною щирістю ,

• одвічною незбагненністю людського буття.

• Вперше надрукувався ще в далекому 1956 році,

• в рік закінчення школи в районній газеті «Дніпровські вогні».

• Нарівні, без улесливості Олександр Стешенко спілкувався зі світилами української літератури, такими як, Михайло Стельмах, Олесь Гончар , Платон Воронько, Олександр Ковінька , з яким, до речі, приятелював, листувався з відомим літературознавцем , академіком Степаном Крижанівським.

•Присвята світлій пам'яті поета-побратима Миколи Лиходіда
•Два вечора, і бакенщик, і ти,
І де зоря сміялася щасливо.
Де за веслами синьо-синьо сливи.
Спитав мене : «А є куди пливти?»
Сто весел згріб і одлетів як тінь,
Але не поспішай від мене , диво,
Бо там, за бакеном, на березі крутім
Аж синьо-синьо плачуть сливи.
В. Стешенко

•"… в О.Стешенка було високе покликання , він поет, який несе в собі інтелектуальний , духовний потенціал свого народу.” Валентин Довбиш
•„У Олександра Стешенка напрочуд світлий і органічний голос. Часом здається, що його слова геть зовсім без пози. Говорю не про позерство, а про ту малість пози, що все-таки різнить поетичне слово од буденного поетового слова” Г.Лютий
•Володимир Стешенко

ПАДА З ЯБЛУНІ ЦВІТ

Пада з яблуні цвіт,
Ніби теплі слова,
Пада з яблуні цвіт останній.
І між цвіту
Кружляє моя голова
І думок заколисує грані.
Пада з яблуні цвіт,
Як і світ молодий,
Ходить біла пелюстка садом.
Пада з яблуні цвіт,
Тільки ти не впади –
Це прохання , а не порада.

„Поетеса однієї струни” Вікторія Сироватко

"Народилася і живу у Запоріжжі. Заміжня. Маю двох синів і онучку. Член НСПУ” В. Сироватко • Народилася 30 травня 1951 року..

• Після закінчення школи три роки працювала на заводі.

• Потім закінчила Запорізький педагогічний інститут.

• З того часу на педагогічній роботі Друкувалася у газетах, журналах, колективних збірках, альманахах. Автор книжок "Зустріч" і "Острів бажань". Член Спілки письменників України. Лауреат премії імені М. Нагнибіди

•„Доля”
•лірична героїня перетворюється в невільника – гребця на умовній невільницькій галері:
•„... Гребу та гребу, і немає спочинку.
Тужава й незрима навстріч течія.
На палубі вже не лишилося жінки –
Це суть до галери прикута моя...”
•Найновіший твір
КОКТЕБЕЛЬ
Моя вигадка боса
В Коктебелі була...
Там до осені носять
Загорілі тіла.
Там не ждуть Афродіту
Золоті «бідняки»
І поділене літо
На дохідні шматки.
Я ставала тамтешня
В колообіг розваг,
І возив обережно
На горбу Кара-Даг.
Гальки дивні карати
Потрапляли до рук

І погодився знятись
Волоокий віслюк.
Туї довготелесі
Зупиняли щокрок.
Цілувала я персик
У засмаги пилок.
І від тиску одежі
Вивільняв обережно,
У полон беручи,
Дикий пляж уночі.
Там, де змінюють пози
Море й хвиля людська,
Моя вигадка й досі
Коктебелем блука.

•* * *
Прадавні кольори були моїми свідками,
Коли весна вдягла мою судьбу сліпу.
В минулому житті, коли була я квіткою,
То розцвітала лиш у вільному степу.
Ще й досі у ві сні я крилами розмахую,
Крім пір'я на душі, не маю інших вад.
В минулому житті, коли була я птахою,
За вирій був мені моєї долі сад.
Життя, карай мене любов'ю
безпричинною,
Лиш нею заміни мої земні роки.
В минулому житті була я і мужчиною,

Тому і розуміюся на вас,
чоловіки.
Та хто мені віддасть,
можливість бути різною,
Чи птаха в небесах,
чи квітка поміж трав?
В майбутньому житті
я хочу стати піснею,
Щоби мене в степу
хтось тихо проспівав.
Нам бути вічними не вдасться,
Але, допоки ми живі,
Тримають нас гормони щастя,
Що розчинились у крові.

Василь Діденко
1937-1990

Ø Василь Діденко народився 3 лютого 1937 року

Ø Поезію почав писати з п’ятнадцяти років, вірші виникали самі собою, бо відчуття слова пронизувало кожну його клітину. Вступив до Київського університету, де сподівався розвинути свій талант.

Деякі вірші покладені на музику («На долині туман»).

Ø 15 квітня 1990 року поета не стало.

Аніщенко Світлана

§ Народилась 10 квітня 1978 в Києві в сім'ї вчителів.

§ Дитинство минуло в селі Веселий Гай Новомиколаївського району Запорізької області, де і отримала неповну середню освіту. Закінчила Запорізьке педагогічне училище (зараз Запорізький педагогічний коледж)

§ Потім — Мелітопольський державний педагогічний університет.

Працювала в школі вчителькою англійської мови. Пізніше — асистентом кафедри іноземних мов на соціально-гуманітарному факультеті Мелітопольського державного університету.

§ З 1997 року друкувалася в газетах «Запорозька Січ», альманасі «Хортиця», «Новий День», журналі «Київ». § Переможниця літературного конкурсу «Гранослов» у 2000 р.

§ Член Національної спілки письменників України з 2001 року

§ Видано 2 книги: "Осінній синдро”(2002р.), "Невагомість” (2006 р.).

Запорізькі письменники Тетяна Нещерет

Helli — Mon, 11 Jul 2011 22:31:07 GMT

Т.І.Нещерет

Біографічна довідка –професійна актриса, заслужена артистка України, член Національної Спілки письменників України.

Закінчила Київський театральний інститут ім.Карпенка-Карого, театрознавчий факультет.

Творчу діяльність розпочала в 1954 р.

В 1958 р. стає членом Спілки театральних діячів України.

З 1965 р. працює в Запорізькому обласному українському музично-драматичному театрі. Зіграла понад 150 ролей сучасного та класичного репертуару. Активно працює як театрознавець.

Нею надруковано в періодичних виданнях понад 200 статей, нарисів, рецензій з питань театрального мистецтва. З початку шістдесятих років починається її активна літературна творчість.

В 1988 р. у видавництві "Промінь" вийшла перша поетична книга "Запізніле освідчення". Згодом, одна за одною, виходять з друку книги "Отчий дім", "Сльози і квіти", "В осені своя краса", "Народний артист України Олександр Король", "Дівич-гора".

На вірші поетеси написано біля 30 пісень професійними і самодіяльними композиторами.

В 1994 р. Т.І.Нещерет присвоєно звання заслуженої артистки України і прийнято до Національної Спілки письменників України.

Вона є лауреатом обласної премії ім. І.С.Паторжинського (1996 р.), кавалером ордена "Знак Пошани", нагороджена Почесною грамотою Міністерства культури УРСР. Основні дати життя і діяльності поетеси, актриси, театрознавця

Тетяна Іванівна Нещерет народилася 25 червня 1931 р. в с. Халеп'ї Обухівського району Київської області в селянській родині. 1939 р. П і ш л а в перший клас Халеп'янської неповно-середньої школи. 1946 р. Закінчила п'ять класів і вступила в школу ФЗУ при 4-й взуттєвій фабриці в м. Києві ; прийнята до лав комсомолу. 1947-1954 рр. Працювала заготівницею у доппельному цеху 4-ї взуттєвої фабрики в м. Києві. 1954 р. Закінчила середню школу робітничої молоді № 22 в м. Києві ; брала участь у Республіканському огляді художньої самодіяльності на честь 300-річчя Возз'єднання України з Росією, одержала І премію за художнє читання; прийнята на посаду актриси в Кам'янець-Подільський російський драматичний театр Хмельницької області. 1955 р. Актриса розмовного жанру Хмельницької обласної філармонії. 1956 р. Актриса Артемівського українського музично-драматичного театру, Донецької області. 1957-1959 рр. Актриса Ворошиловградського українського музично-драматичного театру ім.О.М.Островського. 1960-1962 рр. Актриса Полтавського українського музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя. 1961 р. Вступила до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого на заочне відділення театрознавчого факультету. 1962 р. Прийнята у члени Комуністичної партії Радянського Союзу. 1962-1965 рр. Актриса Дрогобицького українського музично-драматичного театру Львівської області. 1964 р. Початок театрознавчих та прозових публікацій у періодичних виданнях. 1965 р. Актриса Запорізького українського музично - драматичного театру ім. М.Щорса. 1967 р. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого ; початок поетичних публікацій у періодичних виданнях. 1970 р. Нагороджена медаллю "За доблесну працю. В ознаменування 100-річ-чя з дня народження Володимира Ілліча Леніна." 1973 р. На гастролях з театром у Києві. 1975 р. Учасниця республіканської конференції "Театр і сучасність". 1976 р. Нагороджена орденом "Знак Пошани". 1978 р. Учасниця літературного свята в Орлі та Спаському-Лутовинові на честь 160-річчя від дня народження І.С.Тургенєва. 1979 р. На гастролях з театром у Москві. 1981 р. Творчий звіт у ролі Мирослави Троян в п”єсі "Перстень з діаман-том" О.Левади з нагоди 50-річчя від дня народження. 1984 р. Нагороджена медаллю "Ветеран праці". 1988-1990 рр.-на пенсії. З 1988 р.-початок виданя поетичних книг. 1990р. Заступник директора театру ім.Щорса по роботі з глядачами. 1991-актриса театру. 1993-актриса й завліт.театру 1994-присвоєно почесне звання ”Заслужена артистка України”, прийнята в члени Національної Спілки письменників України, присвоєно статус учасника Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Мої Наталки, Віри і Марусі –

Створіння ясні, мій єдиний світ.

Я в них існую, ними зізнаюся,

То подих мій і мрій моїх політ.

ТЕТЯНА НЕЩЕРЕТ (Літературознавчий нарис) Її називають служницею двох муз... Запоріжці давно впізнають цю чарівну вже немолоду жінку на театральних афішах, у газетах, на сцені театру, перевтiленою то в Наталку, то в Кассандру, то в Марусю Богуславку, то в циганку Азу… Пізніше -в матерів та бабусь. І не лише в них! Це – служниця музи Мельпомени , заслужена артистка України Тетяна Іванівна Нещерет. Вже понад чотири десятки років віддала вона театру. Та, виявляється, служить Т.Нещерет не лише Мельпомені: її покликала й інша муза – муза лірики Евтерпа. У її люблячому тривожному серці прокинулося бажання перелити у вірші свої почуття любові до України, її розкішної природи, героїчної історії, до людей, які творять добро. Та тільки в 60-х роках вона надрукувала свої поезії. Дебютувала віршем "Коли ти часом засумуєш..." у газеті "Запорізька правда" 3 грудня 1967 року. 3 цього часу в багатьох газетах, журналах, альманахах з'являлися її вірші. І, зрештою, 1988 року актриса оприлюднила книжку поезій "Запізніле освідчення". А вслід за нею вийшли в світ поетичні збірки "Отчий дім", "Сльози й квіти", "В осені своя краса". Звідки ж прийшла Т.Нещерет в театр і поезію?

В автобіографічній нотатці "Мій шлях", вмiщеній у книзі "В осені своя краса", вона пише: "Народилася 15 червня 1931 року в селі Халеп'ї Обухівського району Київської області в сім'ї Івана та Євдокії Нещерет. Село наше розташоване на правобережній Україні в мальовничому місці, в межиріччі невеликих річок Сквирки та Бобриці, що впадають у Дніпро". Це історичний центр України. Край Тараса Шевченка і Андрія Малишка, поезію яких разом з чарівною українською народною пiснею Т.Нещерет засвоїла з дитячих років. У рідному селі минали дитячі літа Тані, найменшої з трьох сестричок. Виховувалася вона в трудовій сім'ї, змалку працювала і в полі, і на городі, часто доводилось бути й пастушкою: "біжу надвір, жену свою отару левадою" ("Пастушка"), а мріяла стати капітаном – "в далечінь водити кораблі" ("Мрії"). Дітей виховувала одна мати, бо батька не було: в 1938 році він був безпідставно репресований і розстріляний (про цю страшну подію Т.Нещерет розповіла у статті "Над невідомою могилою батька" в газеті "Літературна Україна" від 25 квітня 1996 року.) Світлій пам'яті батька, робітника-муляра, поетеса присвятила кілька зворушливих віршів. Один із них-"Не звинувачую, що щастя не приніс і долі примху злу не зміг завбачить" ("Не звинувачую"). Мати працювала до виснаженння, щоб прохарчувати сім'ю, ростити своїх діточок, вчити їх любити людей. Про все це з любов'ю згадує Т.Нещерет у віршах "Мати", "Мамина пісня", "Материна порада" та ін. Пише вона й про те, як проводжала її мати з рідної домівки ("Матері"):

Розчеши, мамо, донечці коси

Перед даллю дівочих доріг...

Заіскрилися вранішні роси,

Ранком отчий лишаю поріг.

Розчесала. Схилилась до мене,

Видивляючи очі мої...

На самостійний життєвий шлях Тетяна Нещерет вступила у вересні 1946 року. То була школа ФЗН при Київській 4-й взуттєвій фабриці. Там навчалася робітничій професії – заготівниці, згодом там же працювала, вважалася передовою робітницею, закінчила середню школу робітничої молоді. На фабриці вона стала активною учасницею художньої самодіяльності - читала, співала, танцювала. А це сприяло її художньому розвитку. Про цей важкий, але творчо плідний період життя поетеса з теплотою згадує у вірші "Лист дівчатам моєї фабрики". Автор оповідає, що уперто долала труднощі і пізніше "актрисою стала для щастя і мук". Справді, саме тоді дівчину настійно кликала Мельпомена: успіхи в самодіяльності, запрошення на професійну сцену Кам'янець-Подільського драматичного театру, потім праця в театрах Артемівська, Луганська, Полтави, Дрогобича, у Хмельницькій обласній філармонії. 3 першого листопада 1965 року Т.Нещерет працює в Запорізькому музично-драматичному театрі. В 1967 році закінчує театрознавчий факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. 1994 рік- найщасливіший у її житті: присвоєно почесне знання заслуженої артистки України і прийнято у члени Національної Спілки письменників України. У поетичній творчості Т.Нещерет ніби сплітаються обидві музи – Мельпомена з Евтерпою, у віршi входять рампа, театр ("Музі"). Поетесі згадуються перші перемоги на театральній сцені, перші ролі, зіграні в спектаклях, і найперша – Наталка з драми І.Котляревського ("Наталка Полтавка"): І серце завмира, коли згадаю Наталку – вірну подругу мою. Донині її долею страждаю, І радощі я знову пізнаю. Друга пам'ятна роль - Кассандра iз однойменної драматичної поеми Лесі Українки. До створеного на сцені образу молодої дівчини, наділеної "пророчим талантом", звертається поетеса у вірші "До Кассандри":

Моя Кассандро! Подруго тривожна!

Яке то щастя ввечері пожити

Стражданнями твоїми і коханням,

Що аж слова німіють на устах.

За чотири десятиліття артистичної діяльності Т.Нещерет зіграла понад 150 ролей, героїнь драматичних творів І.Котляревського та М.Старицького, І.Карпенка-Карого і О.Островського, Лесі Українки та І.Кочерги, П.Ребра й О.Коломійця, Ю.Яновського і В.Шукшина, Лопе де Веги й А.Касони... Царині Мельпомени присвячена значна частина поетичного доробку Т.Нещерет, зокрема вірші "Театр", "Прем'єра", "Актор", "За кулісами", "Лицедії", а також твори, повязані з місцями гастролей: "Над Смотричем", "Над Ворсклою", "На Волзі", "На Аралі", "Сибір"... Леся Українка! Визначне місце її і в душі актриси, і в поетичній творчості. Поезія Лесі Українки близька Т. Нещерет. Вона зізнається, що інколи наслідувала їй, бо ж вона поетеса великих людських пристрастей ("Пам'яті Лесі Українки"):

Коли життям щоденним я втомлюся,

Над книгою твоєю нахилюся –

І ніби чую серця стук.

3 Твоєї невичерпної скарбниці

Нап'юся, мов з глибокої криниці,

І щастя, й радощів, і мук…

Важлива тема лірики Т.Нещерет - любов. У віршах - це велике і тривожне почуття, яке дає сили долати труднощі, удари долі, це любов до України, до батьківської хати, любов материнська і любов до коханого, це молода пристрасть і ніжні почуття зрілої жінки. Лірика любові позначена особливою ніжністю: "Я кохаю тебе – Простелилися килимом трави. Я кохаю тебе - Білим цвітом видзвонює травень ("Я кохаю тебе"); "Цілуй мене! Хай все лихе У вічності розтане! Цілуй мене! Хай млості знак До личенька пристане!" ("Цілуй мене"). В багатьох творах буяють почуття радості чи суму від зустрічей та розлук закоханих, спалахи щастя та важкі тривоги, зокрема в поезіях "Запізніле освідчення", "Ти знаєш", "Все рідше зустрічі", "Розлука", "Я співаю тобі", "Хміль", "Моя любов", "Пісня серця", "Візьми мене у музику свою" та ін. Оспівує поетеса і свою любов до рідної природи ("У полі", "Осінь", "Шумить дібровонька", "Вечір", "Зоряне світло", "Повіяло весною", "Красо моя, мій Дніпре", "Біля моря"). В поезіях Т.Нещерет присутні і громадянські мотиви, що засвідчують високий патріотизм автора. Вони у віршах "До України", "Я бачила, як плакали жита", "Пісня про солдата", "Сапер", "Шлях у безсмертя", "Пісня про козаків-запорожців" та ін. Щоправда, окремі з цих поезій позначені декларативністю, прохідними рядками, стилістичними невправностями, мовними похибками. А вся поезія Т.Нещерет несе в собі тематичне, ідейне й образне багатство. Вона написана соковитою мовою, в яку закохана поетеса і про яку пише ("Катрени"): Мово моя – крила мої лебедині! Пісне моя – мови ясної розвій! Мудрість і мужність, і совість у слові єдині. Мово моя – ти в серці й у пісні моїй! Про високу майстерність Т.Нещерет засвідчують свіжі епітети, порівняння, метафори: "Шумить дібровонька, шумить, А вітер листом, як намистом Перебирає, шелестить Своїм стихійним, буйним хистом" ("Шумить дібровонька"); зустрічаються милозвучні асонанси: "А тут, в ливарному, звили собі гніздечка Й голубляться, й голублять голуби" ("Розповідь ливарника"), "Біло - біло бігла - бігла Зимонька-зима" ("Зима"). Варто відзначити й інші інтереси Т.Нещерет. Вона перекладає поезію інших народів. В її книжці "В осені своя краса" вміщено понад чотири десятки перекладів з російської, білоруської, татарської, німецької та інших мов. До речі, окремі твори Т.Нещерет перекладені на російську, білоруську, татарську мови. Як театрознавець Т.Нещерет широко пропагує театральне мистецтво. Нею написано чимало статей про театральні колективи і їх спектаклі, про роботу акторів і режисерів. Остання робота театрознавця – книжка про народного артиста України Олександра Короля. На вірші Т.Нещерет написано близько тридцяти пісень, які виконують професійні співаки й аматори. Це пісні: "Дніпре мій", "Вечір" (музика О.Носика), "Матері", "Я кохаю тебе" (музика Н.Боєвої), "Я бачила, як плакали жита" (музика Л.Костенка, Б.Юрківа), "Пісня про перше кохання", "О, Море" (музика Ю.Коваля), "3имовий вальс" (музика Н. Боровик), "Пісня про Запоріжжя", "Замріяна Хортиця", "Пісня про солдата", "Розчеши, мамо, коси", "Журавлина пісня" (музика Й.Пінзура), "Моя любов" ( музика С. Ващенко) та інші. Т.Нещерет - лауреат обласної премії українського Фонду культури імені І.П.Паторжинського. Запоріжці впевнені, що, незважаючи на життєву осінь, яка має свою красу, обидві музи – Мельпомена і Евтерпа, як два рівних крила натхнення, ще довго не розлучатимуться з талановитою актрисою і поетесою. Василь Маремпольський, кандидат філологічних наук.

Письменники Запорізького краю

Helli — Mon, 11 Jul 2011 10:08:01 GMT

АННА ЛУПИНОС

ТИ Ж ЗНАЄШ ДЕ СЕБЕ ШУКАТИ...

Анна. Це ім`я і поміж запорізьких поетес звучить царськи. Принаймні, хоч на долю секунди, але завжди ця думка зблискує в мені, коли бачу Аню (так ми її чомусь називаємо поміж себе...) Лупинос. Є в ній оте щось, що навіює цю думку: в постаті, погляді, у високому чолі, неголосній, дещо притрумленій, наче трішки винуватій посмішці. Винуватій у тому, що гарна, що розумна, що відчуває, прозріває наперед... Вона, як і багато хто з нас, соромиться людської недолугості, нетактовності, цинічної демонстрації падіння. Ніяковіє, сподіваючись тим самим отямити світ. Високий дух поетеси не дозволяє опускатись до відповіді шариковим. I це гнітить її.

И среди боя барабанов

Она вдруг крикнула смеясь:

«Будь проклята княгиня Анна!»

Была княгиней этой я.

Самокритичні – аж дещо фаталістичні роздуми про своє ім`я стають темами не лише для розмов, а й для віршів:

Мои запястья зря привиделись тебе.

К обеим буквам «А» привязывая ленты,

Хотел по ним уйти, но оставался здесь.

Запястья держат круг.

Промолви «АННА» вслух.

Ці вірші не процитуєш, як взірець образності. Але й порожніми чи несмаком їх теж не назвеш. Вони (за аналогією мобільного зв`язку) дістають сердець на віддалі тих, хто знає Аню особисто. I назва першої книги, гадаю, десь виникла не випадково.

«Радість серця». Хто, як не княгиня Анна, могла зважиться взяти ці слова із арсеналу видатного філософа – Григорія Савича Сковороди...

За фахом Анна Лупинос вчитель. Працює в коледжі. Але на запитання: що для неї писання віршів?, не задумуючись, відповіла: «Поезія – смисл мого життя. Все інше – другорядне».

Далеко не кожен, навіть маститий поет, може так чітко і переконливо сформулювати свій життєвий маніфест. Тим більшу відповідальність відчуваю я, пишучи ці свої «п`ять копійок» до її багаторічної праці (адже рукопис складався фактично протягом усіх 35 років її життя...). Кожна творча особистість шукає свій материк для творчості... Прислухається до свого внутрішнього тяжіння.

Шукає його і Анна:

Тайна есть у сломанных ветвей –

Листья цепче держатся за них...

То же происходит у людей

Вдалеке от милой стороны.

Тато Анни – із наших країв, з Оріхівщини.

Слухаючи її російську мову, важко в це повірити. Де ж її коріння? Через Оріхів я проїжджав і проходив пішки сотні разів... Тому спрагло гортав сторінки її рукопису: чи не зблисне щось?

Мост подгнивший, узкая река.

Тишина, как пропасть, глубока,

Камыши, высокая лоза,

И вода в колодце, как слеза.

Я ладони робко протяну,

Загляну, как в душу, в глубину.

Здесь такая вкусная вода –

Я трехлетней бегала сюда.

Хороший вірш. Прозорий, гармонійний. Але нічого рідного я в ньому не впізнав. Деталь, яка б різонула по серцю, відсутня. Цей вірш міг написатись і про Ярославль, і про Підмосков`я, і про Закарпаття. Мама Ані... О, тут треба розповідати якось по-особливому, обережно.

Вона – із Великої Знам`янки на Запоріжжі. Це село заснували переселенці із середньої полоси Росії іще в 17 столітті.

Бабуся по матері була дуже набожна, з Аніних слів мені вона бачиться старовіркою... Хоч і заочно, познайомившись із Аніною мамою, я отримав чимало ключиків до Аніного поетичного світу... Принаймні те, що над більшістю віршів Анни Лупинос – дещо літературний простір,тепер я ставлю під сумнів.. Хоча (правди ніде діти) й досі відчуваю в тому світі щось таке, що не дає змоги сприйняти мальовану нею Вітчизну так, як відчував її Тарас Шевченко. Неозначеність навіть там, де вона пробує реально збудувати дім для своєї Музи:

Уйти в леса,

срубить дубовый дом,

Начало дать немеркнущему роду.

Навіть по цьому вірші важко уявити собі: де це і що це. Скоріше це Сибір чи тайга, але ніяк не Запоріжжя. I у вірші «На Хортиці» якби не заголовок, ніхто б не відгадався про що мова. Якби Хортицю малювали примітивні графомани, вони обов`язково б засипали нас козаками і лубочним патріотизмом. У Ані ж Лупинос – інша крайність. Читаючи її вірш, і в голову не прийде (хоч би так, як, дивлячись на неї, думка про царицю Анну), що то вірш про козацьку Хортицю. Як наче суть Хортиці тільки в тому, що там «все в мире кажется святым». Не просто кажу це усно, а пишу в передмові до книги, сподіваючись, що врешті Анна «Всю боль свою одна переболит И перетопит самый тяжкий камень...» Що це допоможе їй прозріти свою Вітчизну. I бути по-справжньому щасливою. Адже вона, її талант варті того. Адже вона навіть розуміє, що час може служити як Господу, так і дияволу:

Вре-мя.

Вороти меня.

Преврати меня.

Но не – ври мне.

За оврагами

В частом ельнике

Не ходи с ножом.

Нанималось ты

К чёрту в мельники –

Знаю я о том.

Для всіх нас у цьому плані повчальна судьба Леоніда Кисельова, котрий у пошуках Батьківщини пішов до кінця:

Я постою у края бездны

И вдруг пойму,

сломясь в тоске,

Что все на свете –

только песня

На украинском языке.

Він не тільки кров`ю відчув Батьківщину. Для нього мало було прекрасно написати про рідне російською мовою. Він (шкода – так не довгочасно) в кінці життя став писати, дихати рідною мовою. I досяг просто безприкладних успіхів...

Кажу про це, бо вірю: Аня все робить всерйоз, на весь безмір своєї душі:

Приходи, я давно уже жду,

Не гашу по ночам огня.

Хлопнув дверью, свечи задуй

И убей, и убей меня.

А потом (не забудь!) взгляни

На себя в мои зеркала.

Я так редко глядела в них,

Я так долго тебя ждала.

Як би не склалася її доля, вона не втратить себе.

Затеряюсь в снегопаде,

Как умру.

Мне закажут отпеванье

По утру.

И в какой-то сонной церкви

Бодрый поп

Не заметит, что пустует

Пышный гроб.

Передбачаю: ці прекрасні цитати (а вони таки справді прекрасні!) дезорієнтують Вас. Мовляв, чого він наріпився? У Анни такий чіткий, як кажуть росіяни, слог. Що правда, то правда. Але ж завжди хочеться більшого. I якщо випадає така можливість – чому не спробувати дати їй розгледіти себе у твоїх очах. А ще – зрозуміти: для поета (незалежно – малого чи генія) немає більшого щастя, ніж побачити себе у очах своєї Вітчизни. Хоч... генія будь-чиї інші очі і не спроможні відбити, – тільки очі рідної землі. I тобі вибирати: у чиїх очах віддзеркалитись, ким врешті бути...

Григорій ЛЮТИЙ

Голова Запорізького відділення Національної Спілки письменників України

ВЕСНА РАЗЛУКИ. БОСХ

Всю ночь над домом вились облака,
И своры сквозняков ломились в щели,
А поутру зеленая тоска
Проклюнулась на белизне постели.
Весна разлуки совпадает вновь
С зимою года. Сумрачно и сыро.
Выглядываю в память: за окном –
Картины Босха, где моя квартира –
Всего лишь глупый глиняный кувшин,
Проливший то, что стать могло судьбою:
И как за конным пеший ни спеши –
Ничто не изменяет сути боя.
Весна разлуки, своры сквозняков…
Брожу в картинах Босха –
босиком.

* * *
Вре-мя.
Вороти меня.
Преврати меня.
Но не - ври мне.
За оврагами
В частом ельнике
Не ходи с ножом.
Нанималось ты
К чёрту в мельники –
Знаю я о том.

* * *
Помнишь, ты садился у стены
И ругал всё то, как мы живем…
А по небу белые слоны
Уходили в Африку гуськом.
И хотелось, помня обо всём,
Быть всего лишь зрителем кино.
А ещё – тропическим дождём
В хоботах кочующих слонов.

НА СМЕРТЬ ИОСИФА БРОДСКОГО

Мне, после Бродского,
Читать свои стихи –
Так же неловко,
Как собраться замуж,
Похоронив Офелию.
Должно быть,
Гораздо проще скрыться в монастырь,
Но заперты литые ворота
И поднят мост.
С годами осознаешь,
Что надо выбирать:
Но выбор – так велик,
Что жизни не хватает
Сделать выбор.
…Но по утрам сжигать свои стихи
Не запретишь.
Вот если б Бродский
Меня в стихотворенье превратил,
Забыла б я и Гамлета,
И реку.

***
Возвращение.
Юноша, тонкий и терпкий…
Запах снега, глинтвейн и вкус миндаля…
Аллергия на пыль,
на запреты,
на первый
День вокзальных прощаний в конце февраля…

Возвращайтесь!
Хоть стало привычней и проще:
Договоры и сделки,
чем другу письмо.
Высоко над судьбой ветер память полощет,
Как сигнальные флаги, что подняты мной.

***
Люди в троллейбусе -
Рыбки в аквариуме:
Каждой остановке
По несколько штук.
Полный троллейбус -
Тесный аквариум:
В час пик,
Как в базарный день.
Люди в троллейбусе –
Рыбки на продажу.

* * *
Я покупаю новоё бельё,
О Маркесе сужу не так, как прежде.
Сменились интерьеры и одежды,
А мы с тобой - всё так же - не вдвоём.
Мне начал сниться древний Вавилон,
Твой голос и разрушенная башня
Иллюзий наших. Знаешь, ведь нестрашно
Бродить среди обломков. Шлю поклон
Твоей судьбе. Пусть с вешнею водой
Несёт река ко мне твои тревоги…
Звони, пиши. И если все дороги
Приводят в Рим – мы встретимся