Четвер, 18.01.2018, 02:57
Вітаю Вас Гість | RSS

Ленінська ЗОШ

Категорії розділу
Література рідного краю [8]
Відомості про письменників Запорізького краю
Майстрині села [0]
Роботи сільських умільців
Політ фантазії [1]
Cпорт [1]
Фото з урока [0]

Блог

Головна » 2011 » Серпень » 3 » Анатолій Рекубрацький
20:55
Анатолій Рекубрацький


ЛЮДИ МОЄЇ ПАМ'ЯТІ
Багато років тому у одній республіканській газеті розповідалось про збірку А. Рекубрацького «Люди моєї пам'яті» . Екстрасенс з Сибіру, перебуваючи на Україні у гостях, придбав цю збірку. За звичкою , вирішив перевірити , яку енергетику несуть її вірші. 6 поезій, якщо їх читати у певній послідовності, позбавляють від головного болю. Коли про це повідомили автора – він був здивований. «Є набагато кращі вірші, звідки така енергетика в цих пояснити не можу» Спробуйте і ви.
 

У кожного з нас є люди своєї пам'яті. Я розповідаю про своїх — милих і добрих, грішних і праведних. Можливо, вони в чомусь схожі й на вас. Бажаю доброго знайомства, якщо ви вже взяли до рук мою нову збірку поезій. Не минайте увагою й ліричного героя. Да­руйте, якщо він зінкола запальний чи наїв­ний, уїдливий або скептичний. Побесідуйте з ним. Спробуйте поглянути на світ його очи­ма. Він теж може стати людиною вашої па­м'яті. Не приховую, що цього прагне й автор, бо інакше ■— навіщо й римувати. Вибачте, якщо не розшифруєте деякі образи, рядки, імена. Колись мені написалося: Але є іще й те, Що належить одному мені лиш. Гадаю, що кожна людина має щось подіб­не. Щиро сподіваюся, що взамін ви знайде­те бодай один рядок, який належатиме тіль­ки вам. На те вона й поезія.

Автор.

ЛЮДИ МОЄЇ ПАМ'ЯТІ
Люди моєї пам'яті.

Хто я — без вас — на світі,

 Ким ти єси, людино,

Без тих, Хто знає тебе?!

 Ось ви йдете повз мене

Грішні,

А в чомусь світлі,

Словом,

В усьому схожі .

На безліч інших людей.

О Люди моєї пам'яті.

Хай було більше чорного,

Але ж, мабуть, без теміні

 Так й не проклюнувся б світ.

Люди моєї пам'яті.

 Все-таки ви — неповторні.

 Ні. У мені не вичахне

Кожен ваш крок і слід,

люди моєї пам'яті.

Всі ми потроху минаємо.

 Всім буде трішки пам'яті.

 Може, й непам'ять комусь.

 Радість єдина наша —

Щось таки та залишаємо.

Я не боюсь залишати.

Я не залишить боюсь.
 

НАСНИСЬ МЕНІ. 
Наснись мені, коли спадуть тумани,

Які зіп'ють цей березневий сніг,

Струмками птиць весна тектиме в ранок,

Тоді й, прошу, наснись мені, наснись.

Прийди тоді, тривожна і травнева,

 І теплих рос, тремтіння принеси,

І запали світанок у півнеба,

Щоб я збагнув народження краси.

Щоб я знайшов і втрачене, і давнє,

Щоб я навчився радість берегти,

Щоб розчинилась туга ,за слідами,

Бо краще просто зберігать сліди.

Все, що було, ніколи вже не буде,

 Хоч, знаю, будуть птиць ключі пливти.

 Наснись мені, чи в березні, чи в грудні,

 Наснитися ж бо легше, ніж прийти.

 

***

 Я тобою

Колись таки

Перецвіту.

Пересліпну.

 І знов стану зрячим.

Чорно-біло світитиму

В нашім саду,

Як обпалене вітром

 Гілляччя.

Яка стигла підробка —
Твоя красота,

Як істотна твоя

 Позолоченість.

 Навіть просто дивитись

 На стиглі вуста.

Навіть поряд стояти —

Злочин.

О, скарати б тебе.

Це навчити 'б тебе

 Почувать

Те, що я почуваю,

Як ламається

Знаку рівняння щабель

Поміж слів:

Ненавиджу,

Кохаю.

 

***

А сніг присів на деревах спочити...

І казка тихо лісом проплива.

Та вже не спить, не спить під снігом літо,

И навшпиньки піднімається трава.

Та навкруги ще хазяйнує тиша,

 її оркестр па весь регістр звучить.

То сумно так, то трішки (веселіше,

То так прекрасно знову замовчить.

 І раптом — звук. Тихесенький, не довгий,

Чи звір, чи птиця там, серед дерев,

І вже на серці виника тривога:

 Невже хтось тишу в мене забере?!

Мені й самому теж весна миліша,

У дзвоні весен так відчутно час, Т

а поки що нехай лунає тиша,

 Вона прощає щось, мені проща...

 

МЕТЕОРИТ

В якому далекому світі

 Народжено цей мінерал,

Яку далеч зміг підкорити,

Допоки на Землю не впав? Я

кі у тобі таємниці,

Чиїх ти торкався небес,

Якій дивній силі скорився,

Що в космос послала тебе?

Та Всесвіту вічну загадку

Приховує вічна пітьма,

Де ані кінця, ні початку,

Народження й смерті нема.

А ти скрізь космічні морози,

 Долаючи відстань і час,

Туди, де народжено розум,

Усе-таки вірно примчавсь.

 А зорі так холодно світять,

 А зорі нас кличуть увись,

І наші життєві орбіти

З твоєю сьогодні сплелись.

 Нема ні кінця, ні початку,

 Немає ні ночі, ні дня.

О, Всесвіту вічна загадко,

На вічнім шляху пізнання.

 

***

Обличчя юне між пожухлих трав —

Печальна доля квітки степової —

 Підтверджується істина стара,

 Що молодість і старість — у двобої.

А поки що
гулкий бджолиний вир

 Із різьблених бокалів-дивоквітів

 Збирає колір й запахи блакиті,

А ми радієм: —

 Є таки на світі

Бджолиний спокій

 І бджолиний мир.

 І Коли ж мороз обпалить листолет,

 Нам будуть дивні спогади світити,

Так пахнутиме бджолами і літом,

 І молодістю квітів дикий мед.

 

 

Інші вірші

УЧИТЕЛЮ ВЧИТЕЛІВ

Пам'яті професора української мо­ви Степана Пилиповича САМІИЛЕНКА.

Він тихо вирушав

до берега печалі,

Куди не докричать

ні славі, ні хулі,

А ми ще звідсіля,

та вже услід мовчали,

Коли він пропливав

у чорнім кораблі.

У чорнім кораблі

лежав професор мови,

 Словесності мудрець

в безмовність плив страшну.

Професор мови плив

у слів закляклім морі..

Якого тільки він

 і звідав глибину.

Він не казав: «Живіть!»,

казав: «Робіте діло!»,

Не вчитись нас учив,

навчав нас працювать.

І він, й вона, й воно —

усі осиротіли

На вчителя свого,

що плив крізь листопад.

Любимий наш дідусь,

 студентська наша втіхо,

Далеко не усі

ми вчилися «на п'ять

На вічний докір нам

 зостались ваші книги,

Хочби ж їх прочитать.

Не те, щоб написать...

Прощайте назавжди.

Немає тут розради.

До напису б додать:

«Учитель вчителів»

А ми, немов слова,

розбилися на склади,

По одному, по два —

вертаємось до слів.

 

БУВАЮТЬ ДНІ:

У небі Сонце й Місяць,

Мов крапка й кома

В книзі голубій,

І сизі хмари

Юних голубів

 Дощами й тінню

Небо не завісять.
БУВАЮТЬ ДНІ:

І Радість,

І Печаль,

Мов ждеш того,

Кого не хочеш бачить...

І сам до себе звернешся: —

Юначе!

Та скроні

Білим

Подихом

Мовчать.

 

***

Знову хмари, мов сині тулпари

Згуртувались рушати в нічне,

Так і линуть за парою пара,

Так і хочуть покинуть мене.

Але я все ж піду над лугами,

Там, де річки рожевий туман...

Коні п'ють молодими губами З

ір далеких холодний обман.

Тихо-тихо навколо. І раптом —

Тільки іскри сяйнуть з-під копит.

 Наче хтось уже ставить три крапки

В непрожитому реченні літ.

 

***

Земля нас не навіки народила

 Розтануть покоління, мов сніги.

Зостанеться трава, де ми ходили,

І шепіт зір над видихом тайги. .

Зостанеться і сонце, й дивотори,

Все так же ніч стрічатись буде з днем

Шумітиме без нас безкрає море,

А ми підем. А ми таки підем.

 А, може, просто — тільки перевиснем

Веселками до правнуків своїх.

Чи стануть їм в пригоді наші мислі?

Чи буде пісня наша гріти їх?

 

***

Вже й дуб оцей

Нічого не розкаже,

Бо, мабуть, й він

Нічого вже не зна.

І Вже стільки раз

Зимову, світлу пряжу

Тут розсукала

На струмки весна.

Вже стільки раз

Тут опадало листя,

Вже стільки раз

Тут в'януло й цвіло,

і Луна вже навіть

Ту забула пісню,

Але ж було,

 Колись таки було.

 

 
Категорія: Література рідного краю | Переглядів: 1606 | Додав: Helli | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Серпень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Copyright MyCorp © 2018
Зробити безкоштовний сайт з uCoz