ТИ Ж ЗНАЄШ ДЕ СЕБЕ ШУКАТИ...

Анна. Це ім`я і поміж запорізьких поетес звучить царськи. Принаймні, хоч на долю секунди, але завжди ця думка зблискує в мені, коли бачу Аню (так ми її чомусь називаємо поміж себе...) Лупинос. Є в ній оте щось, що навіює цю думку: в постаті, погляді, у високому чолі, неголосній, дещо притрумленій, наче трішки винуватій посмішці. Винуватій у тому, що гарна, що розумна, що відчуває, прозріває наперед... Вона, як і багато хто з нас, соромиться людської недолугості, нетактовності, цинічної демонстрації падіння. Ніяковіє, сподіваючись тим самим отямити світ. Високий дух поетеси не дозволяє опускатись до відповіді шариковим. I це гнітить її.

И среди боя барабанов

 Она вдруг крикнула смеясь:

«Будь проклята княгиня Анна!»

Была княгиней этой я.

Самокритичні – аж дещо фаталістичні роздуми про своє ім`я стають темами не лише для розмов, а й для віршів:

 К обеим буквам «А» привязывая ленты,

Хотел по ним уйти, но оставался здесь.

 Запястья держат круг.

 Промолви «АННА» вслух.

Ці вірші не процитуєш, як взірець образності. Але й порожніми чи несмаком їх теж не назвеш. Вони (за аналогією мобільного зв`язку) дістають сердець на віддалі тих, хто знає Аню особисто. I назва першої книги, гадаю, десь виникла не випадково.

«Радість серця». Хто, як не княгиня Анна, могла зважиться взяти ці слова із арсеналу видатного філософа – Григорія Савича Сковороди...

За фахом Анна Лупинос вчитель. Працює в коледжі. Але на запитання: що для неї писання віршів?, не задумуючись, відповіла: «Поезія – смисл мого життя. Все інше – другорядне».

Далеко не кожен, навіть маститий поет, може так чітко і переконливо сформулювати свій життєвий маніфест. Тим більшу відповідальність відчуваю я, пишучи ці свої «п`ять копійок» до її багаторічної праці (адже рукопис складався фактично протягом усіх 35 років її життя...). Кожна творча особистість шукає свій материк для творчості... Прислухається до свого внутрішнього тяжіння.

Шукає його і Анна:

Тайна есть у сломанных ветвей –

Листья цепче держатся за них...

То же происходит у людей

 Вдалеке от милой стороны.

Тато Анни – із наших країв, з Оріхівщини.

Слухаючи її російську мову, важко в це повірити. Де ж її коріння? Через Оріхів я проїжджав і проходив пішки сотні разів... Тому спрагло гортав сторінки її рукопису: чи не зблисне щось?

Мост подгнивший, узкая река.

Тишина, как пропасть, глубока,

Камыши, высокая лоза,

И вода в колодце, как слеза.

Я ладони робко протяну,

Загляну, как в душу, в глубину.

Здесь такая вкусная вода –

Я трехлетней бегала сюда.

Хороший вірш. Прозорий, гармонійний. Але нічого рідного я в ньому не впізнав. Деталь, яка б різонула по серцю, відсутня. Цей вірш міг написатись і про Ярославль, і про Підмосков`я, і про Закарпаття. Мама Ані... О, тут треба розповідати якось по-особливому, обережно.

Вона – із Великої Знам`янки на Запоріжжі. Це село заснували переселенці із середньої полоси Росії іще в 17 столітті.

Бабуся по матері була дуже набожна, з Аніних слів мені вона бачиться старовіркою... Хоч і заочно, познайомившись із Аніною мамою, я отримав чимало ключиків до Аніного поетичного світу... Принаймні те, що над більшістю віршів Анни Лупинос – дещо літературний простір,тепер я ставлю під сумнів.. Хоча (правди ніде діти) й досі відчуваю в тому світі щось таке, що не дає змоги сприйняти мальовану нею Вітчизну так, як відчував її Тарас Шевченко. Неозначеність навіть там, де вона пробує реально збудувати дім для своєї Музи:

Уйти в леса,

срубить дубовый дом,

Начало дать немеркнущему роду.

 Навіть по цьому вірші важко уявити собі: де це і що це. Скоріше це Сибір чи тайга, але ніяк не Запоріжжя. I у вірші «На Хортиці» якби не заголовок, ніхто б не відгадався про що мова. Якби Хортицю малювали примітивні графомани, вони обов`язково б засипали нас козаками і лубочним патріотизмом. У Ані ж Лупинос – інша крайність. Читаючи її вірш, і в голову не прийде (хоч би так, як, дивлячись на неї, думка про царицю Анну), що то вірш про козацьку Хортицю. Як наче суть Хортиці тільки в тому, що там «все в мире кажется святым». Не просто кажу це усно, а пишу в передмові до книги, сподіваючись, що врешті Анна «Всю боль свою одна переболит И перетопит самый тяжкий камень...» Що це допоможе їй прозріти свою Вітчизну. I бути по-справжньому щасливою. Адже вона, її талант варті того. Адже вона навіть розуміє, що час може служити як Господу, так і дияволу:

Вре-мя.

Вороти меня.

Преврати меня.

Но не – ври мне.

За оврагами

В частом ельнике

Не ходи с ножом.

Нанималось ты

К чёрту в мельники –

Знаю я о том.

Я постою у края бездны

И вдруг пойму,

 сломясь в тоске,

Что все на свете –

 только песня

На украинском языке.

Він не тільки кров`ю відчув Батьківщину. Для нього мало було прекрасно написати про рідне російською мовою. Він (шкода – так не довгочасно) в кінці життя став писати, дихати рідною мовою. I досяг просто безприкладних успіхів...

Кажу про це, бо вірю: Аня все робить всерйоз, на весь безмір своєї душі:

Приходи, я давно уже жду,

 Не гашу по ночам огня.

Хлопнув дверью, свечи задуй

И убей, и убей меня.

А потом (не забудь!) взгляни

На себя в мои зеркала.

Я так редко глядела в них,

 Я так долго тебя ждала.

Як би не склалася її доля, вона не втратить себе.

Затеряюсь в снегопаде,

 Как умру.

Мне закажут отпеванье

По утру.

И в какой-то сонной церкви

 Бодрый поп

 Не заметит, что пустует

Пышный гроб.

Передбачаю: ці прекрасні цитати (а вони таки справді прекрасні!) дезорієнтують Вас. Мовляв, чого він наріпився? У Анни такий чіткий, як кажуть росіяни, слог. Що правда, то правда. Але ж завжди хочеться більшого. I якщо випадає така можливість – чому не спробувати дати їй розгледіти себе у твоїх очах. А ще – зрозуміти: для поета (незалежно – малого чи генія) немає більшого щастя, ніж побачити себе у очах своєї Вітчизни. Хоч... генія будь-чиї інші очі і не спроможні відбити, – тільки очі рідної землі. I тобі вибирати: у чиїх очах віддзеркалитись, ким врешті бути...

Григорій ЛЮТИЙ

Голова Запорізького відділення Національної Спілки письменників України

 

ВЕСНА РАЗЛУКИ. БОСХ

Всю ночь над домом вились облака,
И своры сквозняков ломились в щели,
А поутру зеленая тоска
Проклюнулась на белизне постели.
Весна разлуки совпадает вновь
С зимою года. Сумрачно и сыро.
Выглядываю в память: за окном –
Картины Босха, где моя квартира –
Всего лишь глупый глиняный кувшин,
Проливший то, что стать могло судьбою:
И как за конным пеший ни спеши –
Ничто не изменяет сути боя.
Весна разлуки, своры сквозняков…
Брожу в картинах Босха –
босиком.

* * *
Вре-мя.
Вороти меня.
Преврати меня.
Но не - ври мне.
За оврагами
В частом ельнике
Не ходи с ножом.
Нанималось ты
К чёрту в мельники –
Знаю я о том.

* * *
Помнишь, ты садился у стены
И ругал всё то, как мы живем…
А по небу белые слоны
Уходили в Африку гуськом.
И хотелось, помня обо всём,
Быть всего лишь зрителем кино.
А ещё – тропическим дождём
В хоботах кочующих слонов.

НА СМЕРТЬ ИОСИФА БРОДСКОГО

Мне, после Бродского,
Читать свои стихи –
Так же неловко,
Как собраться замуж,
Похоронив Офелию.
Должно быть,
Гораздо проще скрыться в монастырь,
Но заперты литые ворота
И поднят мост.
С годами осознаешь,
Что надо выбирать:
Но выбор – так велик,
Что жизни не хватает
Сделать выбор.
…Но по утрам сжигать свои стихи
Не запретишь.
Вот если б Бродский
Меня в стихотворенье превратил,
Забыла б я и Гамлета,
И реку.


***
Возвращение.
Юноша, тонкий и терпкий…
Запах снега, глинтвейн и вкус миндаля…
Аллергия на пыль,
на запреты,
на первый
День вокзальных прощаний в конце февраля…

Возвращайтесь!
Хоть стало привычней и проще:
Договоры и сделки,
чем другу письмо.
Высоко над судьбой ветер память полощет,
Как сигнальные флаги, что подняты мной.


***
Люди в троллейбусе -
Рыбки в аквариуме:
Каждой остановке
По несколько штук.
Полный троллейбус -
Тесный аквариум:
В час пик,
Как в базарный день.
Люди в троллейбусе –
Рыбки на продажу.


* * *
Я покупаю новоё бельё,
О Маркесе сужу не так, как прежде.
Сменились интерьеры и одежды,
А мы с тобой - всё так же - не вдвоём.
Мне начал сниться древний Вавилон,
Твой голос и разрушенная башня
Иллюзий наших. Знаешь, ведь нестрашно
Бродить среди обломков. Шлю поклон
Твоей судьбе. Пусть с вешнею водой
Несёт река ко мне твои тревоги…
Звони, пиши. И если все дороги
Приводят в Рим – мы встретимся