ЛЮБОВ ГЕНЬБА
Народилася 28.02.60 в с. Грушевому , в степах Гуляйпільщини. Батько назвав - Любов. Тато - Григорій Юхимович- хлібороб душею і серцем, писав вірші, захоплювався творчістю Д. Павличка, М.Луківа, В.Сосюри.
Мати - Леся Миколаївна, була співучою. Любила гуморески П.Глазового, П.Ребра, О.Вишні. Знає і читає їх напам*ять. Працювала у колгоспі, на заводі - важко, не по-жіночому.
У три роки дівчина читає вірші на фермі з імпровізованої сцени - терезів.У 4 роки, коли мама розучує з нею вірші, вона поправляє рими. У 5 років мріє стати акторкою і вчителькою.
У 5 класі пише перші оповідання про земляків, війну, любов.
1977 р. - закінчила СШ №1 у м. Гуляйполі. Невдача при вступі у ЗДПІ.
1981-83 - шукає себе в роботі, сім*ї, пише вірші.
1989 - працює в культурно- спортивному комплексі "Сучасник" керівником студії, художнім керівником, директором районного будинку культури.
1996 - закінчила з відзнакою Мелітопольське училище культури, за фахом "Режисер масових заходів".
1992 - збірка віршів "Грушове".
1993 - перша пісня з Сердюком "Весняний вальс".
1995 - збірка віршів "Іменем твоїм".
1997 - прийнята у Національну спілку письменників України.
1999 - зб. віршів "Паралель".
2003 - диск з самодіяльним композитором Тетяною Бекіровою "Трояндовий гріх".
***
На музику віршів
Тебе покладу, моя доле.
Ти інших не гірша,
Лежиш, наче всніжене поле.
Вгрузаю по пояс.
Несу свою зболену ношу.
Далеко мій поїзд,
Його наздогнати не можу.
А я іще вірю,
Що віхола має скінчиться,
І я іще зміряю
Щастя, що носить Жар-птиця...
***
Пам*яті сусідки бабусі Палазі
Приїздіть до нас в гості, бабусю.
Ви, як згадка дитинства, жива.
Я до скроней до Ваших схилюся,
Подарую Вам кращі слова.
З Вами - в хату і айстри, й жоржини,
Перших майок оскома в саду.
І бузок... той, що ріс замість тину....
Я повз нього іще раз пройду.
По колючій стерні пробіжуся...
Не повірю — була я мала?
Ой, бабусю Палазю, бабусю,
Як я хочу, щоб ви ще жила...
Мрія
Мрія моя, непідкорена сила,
В гості до мене з дитинства ходила.
Поруч сідала, казку казала:
"Виростеш — світу тобі буде мало.
Все, що захочеш, все буде, все вийде,
В час у призначений зіронька зійде..."
Так я дружила із мрією тою,
Доки та мрія була молодою.
Тільки роки, мов дощі, не жаліли,
Все, що цвіло, ген по осені змили.
Правда, приходило шастя, всміхалось.
Вечором синім коханням назвалось.
І поманило ще вище од неба,
Мрія аж скрикнула:
"Чуєш, не треба!..
Не покидай мене, дівчино люба.
Те, що ти щастям вважаєш, — то згуба".
Мрії не вірила, щастя так билось...
Тільки, ой, швидко те щастя зломилось.
Тепло було, а від щастя завітрило.
Серце кричало: "Навіщо повірила!.."
Серце: у відчаї терпнути стало.
Ще воно билось, та жить перестало.
Тільки, бува, як посивіє осінь,
Мрія у гості зове мене й досі.
Поруч сідає, пісню співає:
"Хто не любив, той і горя не знає..."
Невістка (це письменниця) .
Не радіти мені, любий сину, такою невісткою...
І навіщо вдова? — Незаміжніх он скільки... Бери.
Краєш серце моє ти такою болючою звісткою...
Наче грім серед ясного неба горить.
Що ти знаєш про неї і що у житті цьому відаєш?
Не для неї плекала тебе я в безсонних ночах.
Стала хата чужа, я не можу вмістить свого відчаю,
І навіщо вона поселилась у тебе в очах?
...А вона, наче дівчина, бути хотіла щасливою,
Відкриватись вітрам (язикаті, ви там говоріть!)
І торкатись землі голосною червневою зливою,
І життя, щоб спочатку...
І в ньому за все відлюбить.
Голосніла весна і, як правда, була вона строгою,
І ходив по крайку, як голодний жебрак, поговір...
Вів додому її він тією ж, з дитинства, дорогою,
Вів собі він кохану, свекрусі — невістку у двір.
Наче сонце і ніч, там спіткнулися очі у відчаї.
Так хотілося плакать. Де взяти тих сліз? Не було.
А сказала їм просто: "Дороги вам рівної, вірної..."
Та ще довго стихав, наче рій, поговір над селом.
* * * * *
Ми повернули разом не в той бік.
О, долі фарс, без усіляких правил!
І суть не в тім, де ми були торік.
Сьогодні вправно вчилися лукавить.
Ми руйнували небо залюбки,
І непомітно опинились в хащі.
Тобі моє кохання незруки,
Але й мені воно, холодне, нащо?
Між нами вже нема китайських стін,
У кожного тепер своя дорога...
Як після бою: тут немає мін,
Як на війні - є вбиті. Не без того...
* * * * *
Якби ти знав, як ти мені світив,
Скільком вікам цього б хватило світла.
Як легко переходимо на "ти",
Щоб у жертовнім вогнищі погрітись.
І від порад графині де Тримар
"Як чоловічим серцем володіти"
Я вибрала лише хмільний нектар
І вірила: кохання - тільки квіти.
А потім розум, потім все пусте,
А потім безпорадність і спокута,
Але ж, не бравши сонячних фортець,
Вважай життя у ланцюги закуте.
Якби ти знав, як ти мені світив,
Щоночі й досі світлячками світиш.
Я ще до тебе зможу перейти,
Але чи варто пам'ять ворушити...
* * * * *
Я в тебе вже нічого не прошу,
Бо ти невзмозі справдить забаганки.
І цуциком, як бачиш, не служу,
У ролі незрадливї коханки.
Я так далеко від землі живу,
Куди не долетить сліпий шуліка.
Там дике сонце дихає в траву,
Там ще життя мені прибавить віку.
Там все заради і за просто так...
Там кожне слово в кришталевій вазі,
Там зустріч призначає Зодіак
Мені, як завше, на прудкім Пегасі.
Я не наважусь навіть утекти
Від себе із коханим чоловіком.
Як бачиш, ти для мене не святий,
Святий той вірш, що вип'ю замість ліків.
* * * * *
Мов по лезу ножа, я до тебе прийду неприкаяна,
У долонях твоїх загублю свого серця сліди.
Ще наскільки років я любов'ю до тебе покарана,
І втікаю від неї, й боюся її, як біди.
І чому все це так? Може, нам ще не пізно покаятись.
Тільки де той алтар, що уміє любов розсудить.
Зорі доль провідні, ви за те, мабуть, нас і караєте,
Що цей світ без любові не можем собі уявить.
* * * * *
Не залишай на самоті,
З думками наодинці,
Щоб я не збилася з путі
У цім шаленім віці,
Щоб я навчилась розрізнять
Мою любов та зраду,
Щоб не боялася сказать
Тобі своєї правди.
Візьми і розділи мій гріх,
А чи залиш навіки.
Чому кохаємо одних,
А в інших просим ліки?..
P.S. Поетеса - Любов Геньба, збірка "Паралель"
•Олександр Іванович Абліцо́в
(*15 вересня 1948, Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області) — український поет, перекладач, журналіст. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
•Олександр Іванович Абліцов народився 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області
•1970 року закінчив фізико-математичний факультет Запорізького педагогічного інституту.
•Працював у школах Миколаївської (у 1970—1971 роках) та Дніпропетровської областей (у 1972—1977 роках).
•У 1977—1994 роках - кореспондент газети «Машиностроитель» на ВАТ «Мотор Січ».
•У 1994—1995 роках — кореспондент відділу економіки та владних структур газети «Запорозька Січ».
•1992 року прийняли до Спілки письменників України.
•1998 року став лауреатом премії «Журналіст року» Запорізького міськвиконкому.
•Працює оглядачем з економічних питань всеукраїнської газети «Позиція».
Видав збірки поезій:
•«Бентежний березень» ((Дніпропетровськ, видавництво «Промінь», 1981)),
•«Світло материного вікна» (Дніпропетровськ, видавництво «Промінь», 1990),
•«Гайчур» (Запоріжжя, видавництво «Хортиця», 1998).
Окремі поезії Абліцова перекладено російською мовою.
Друкував свої переклади у збірках:
•«Квіти Абхазії» (Дніпропетровськ, 1970),
•«Мелодії Агіделі» (Дніпропетровськ, 1980),
•«Слово землі світанкове» (Дніпропетровськ, 1986),
•«Поетичний Ленінград» (Дніпропетровськ, 1987).
Геннадій Євгенович Літневський
* Лірик • Філософ • Щирий, працьовитий… • Не слабкодухий – слабковольний. О, скільки міг би він створить, Якби хто сильний, з головою, Йому розумно підкоривсь… Г. Лютий
• Геннадій Євгенович народився 16 листопада 1951 року в м. Іртиську Павлодарської області Казахської РСР у сім’ї службовця. • Виховувався у бабусі в Хитрівці біля Комишувахи Запорізької області. • Закінчив філологічний факультет Запорізького педінституту. • Трагічно загинув у автокатастрофі в 1989 р.
Олена Франківна Матушек Народилася 26 квітня 1953 року в м. Запоріжжя. Після закінчення середньої школи рік працювала на заводі «Азовсталь». 1976 року закінчила факультет журналістики Київського університету. Працювала в редакції газети «Вечірній Київ», старшим кореспондентом газети «Прапор комунізму». Від 1985 року працює в редакції журналу «Ранок». Автор збірок віршів: • «Акварель міста» (1981),
• «Телефон довіри» (1988), • «Розімкнуте коло» (1991). У своїх творах Олена Матушек прагне: поетично осмислити неперехідність людського буття, його духовних і моральних цінностей; зафіксувати явища нашої дійсності в їх діалектичному розвиткові. Ліричний герой її поезій
- Наш сучасник, який сприймає світ небайдужим серцем, завжди готовий стати на захист правди, любові, добра.
У своїх творах
Олена Матушек
прагне:
•поетично осмислити неперехідність людського буття, його духовних і моральних цінностей;
•зафіксувати явища нашої дійсності в їх діалектичному розвиткові.
***
Мені забули подзвонити...
Яка дрібничка, що й
казать,
Таке буває – ми ж не діти,
Ми стільки вмієм забувать!
Ми вмієм знати і уміти,
Передбачати і могти,
А от дрібничку
подзвонити! -
Нам у думках не вберегти.
Ах, наші дні, ах, обіцяння,
Ах, заклопотаність без
меж!..
Але спіткнешся об чекання,
Чеканням душу обпечеш,
Чеканням душу обморозиш,
І світ чекально заболить.
Та нагада розумний
розум:
Тобі забули подзвонить...
Олександр Стешенко
* * *
Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи.
Ви чуєте, як хруснули
Ключиці у зими.
• Народився Сашко у сім'ї селянській ,
• у якій було багато дітей , і кожна з них бажана і улюблена.
• Батько – клопітливий хазяїн, рибалка і бакенщик,
• мати обшивала всю Андріївку,
• в тому числі і дитячий будинок ,
• який містився в кінці городу Стешенків.
• Батькова хата і досі стоїть на краю вулиці,
• біля самого берега затоки Дніпра… Поезія О.Стешенка дуже автобіографічна
В О.Стешенка багата пейзажна лірика Юність поета • це «Запоріжсталь» , де починав працювати електриком.
• Відвідував літстудію заводської газети «Днепровский металург» , а згодом знайшов стежину і до обласного літоб'єднання.
• А потім – Московський літературний інститут.
• Робота репортером у газеті «Комсомолець Запоріжжя» , де редактором був тоді відомий український прозаїк - публіцист Олександр Авраменко.
• Перша збірка „Є така любов” (1962).
• друга – „Літо в долонях” (1965).
• третя – „Громовий острів” (1972).
• четверта, ювілейна „Вибране. На березі думок” (1999).
•Ліричний герой сприймає світ через бачення природи.. Митець створює образ романтичного і самотнього мрійника, душа якого вболіває за всіх і молить:
Дай, Боже, відчувати кожному,
Коли є дощ, сльоза, і є гроза
•В основу збірки покладено
•саморух духовного життя ліричного героя: медитації на лоні природи роздуми на культурологічні теми;
• осмислення феномена пристрасті, оспівування кохання;
•родинні мотиви;
•осмислення своїх коренів і витоків, уболівання за долю України, рідну землю;
•звеличення образу Жінки, Матері, зокрема біль за втратою Мами ;
•почуття світлої пам’яті про тих, хто загинув за рідний край у роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн;
•почуття ностальгії за дитинством;
•захоплення чесною працею трударів.
• Публікації в газетах і журналах. Головним для О. Стешенка
• були вірші , які він складав ще змалку.
• Вони привернули увагу читача душевною щирістю ,
• одвічною незбагненністю людського буття.
• Вперше надрукувався ще в далекому 1956 році,
• в рік закінчення школи в районній газеті «Дніпровські вогні».
• Нарівні, без улесливості Олександр Стешенко спілкувався зі світилами української літератури, такими як, Михайло Стельмах, Олесь Гончар , Платон Воронько, Олександр Ковінька , з яким, до речі, приятелював, листувався з відомим літературознавцем , академіком Степаном Крижанівським.
•Присвята світлій пам'яті поета-побратима Миколи Лиходіда
•Два вечора, і бакенщик, і ти,
І де зоря сміялася щасливо.
Де за веслами синьо-синьо сливи.
Спитав мене : «А є куди пливти?»
Сто весел згріб і одлетів як тінь,
Але не поспішай від мене , диво,
Бо там, за бакеном, на березі крутім
Аж синьо-синьо плачуть сливи.
В. Стешенко
•"… в О.Стешенка було високе покликання , він поет, який несе в собі інтелектуальний , духовний потенціал свого народу.” Валентин Довбиш
•„У Олександра Стешенка напрочуд світлий і органічний голос. Часом здається, що його слова геть зовсім без пози. Говорю не про позерство, а про ту малість пози, що все-таки різнить поетичне слово од буденного поетового слова” Г.Лютий
•Володимир Стешенко
ПАДА З ЯБЛУНІ ЦВІТ
Пада з яблуні цвіт,
Ніби теплі слова,
Пада з яблуні цвіт останній.
І між цвіту
Кружляє моя голова
І думок заколисує грані.
Пада з яблуні цвіт,
Як і світ молодий,
Ходить біла пелюстка садом.
Пада з яблуні цвіт,
Тільки ти не впади –
Це прохання , а не порада.
„Поетеса однієї струни” Вікторія Сироватко
"Народилася і живу у Запоріжжі. Заміжня. Маю двох синів і онучку. Член НСПУ” В. Сироватко • Народилася 30 травня 1951 року..
• Після закінчення школи три роки працювала на заводі.
• Потім закінчила Запорізький педагогічний інститут.
• З того часу на педагогічній роботі Друкувалася у газетах, журналах, колективних збірках, альманахах. Автор книжок "Зустріч" і "Острів бажань". Член Спілки письменників України. Лауреат премії імені М. Нагнибіди
•„Доля”
•лірична героїня перетворюється в невільника – гребця на умовній невільницькій галері:
•„... Гребу та гребу, і немає спочинку.
Тужава й незрима навстріч течія.
На палубі вже не лишилося жінки –
Це суть до галери прикута моя...”
•Найновіший твір
КОКТЕБЕЛЬ
Моя вигадка боса
В Коктебелі була...
Там до осені носять
Загорілі тіла.
Там не ждуть Афродіту
Золоті «бідняки»
І поділене літо
На дохідні шматки.
Я ставала тамтешня
В колообіг розваг,
І возив обережно
На горбу Кара-Даг.
Гальки дивні карати
Потрапляли до рук
І погодився знятись
Волоокий віслюк.
Туї довготелесі
Зупиняли щокрок.
Цілувала я персик
У засмаги пилок.
І від тиску одежі
Вивільняв обережно,
У полон беручи,
Дикий пляж уночі.
Там, де змінюють пози
Море й хвиля людська,
Моя вигадка й досі
Коктебелем блука.
•* * *
Прадавні кольори були моїми свідками,
Коли весна вдягла мою судьбу сліпу.
В минулому житті, коли була я квіткою,
То розцвітала лиш у вільному степу.
Ще й досі у ві сні я крилами розмахую,
Крім пір'я на душі, не маю інших вад.
В минулому житті, коли була я птахою,
За вирій був мені моєї долі сад.
Життя, карай мене любов'ю
безпричинною,
Лиш нею заміни мої земні роки.
В минулому житті була я і мужчиною,
Тому і розуміюся на вас,
чоловіки.
Та хто мені віддасть,
можливість бути різною,
Чи птаха в небесах,
чи квітка поміж трав?
В майбутньому житті
я хочу стати піснею,
Щоби мене в степу
хтось тихо проспівав.
Нам бути вічними не вдасться,
Але, допоки ми живі,
Тримають нас гормони щастя,
Що розчинились у крові.
Василь Діденко
1937-1990
Ø Василь Діденко народився 3 лютого 1937 року
Ø Поезію почав писати з п’ятнадцяти років, вірші виникали самі собою, бо відчуття слова пронизувало кожну його клітину. Вступив до Київського університету, де сподівався розвинути свій талант.
Деякі вірші покладені на музику («На долині туман»).
Ø 15 квітня 1990 року поета не стало.
Аніщенко Світлана
§ Народилась 10 квітня 1978 в Києві в сім'ї вчителів.
§ Дитинство минуло в селі Веселий Гай Новомиколаївського району Запорізької області, де і отримала неповну середню освіту. Закінчила Запорізьке педагогічне училище (зараз Запорізький педагогічний коледж)
§ Потім — Мелітопольський державний педагогічний університет.
Працювала в школі вчителькою англійської мови. Пізніше — асистентом кафедри іноземних мов на соціально-гуманітарному факультеті Мелітопольського державного університету.
§ З 1997 року друкувалася в газетах «Запорозька Січ», альманасі «Хортиця», «Новий День», журналі «Київ». § Переможниця літературного конкурсу «Гранослов» у 2000 р.
§ Член Національної спілки письменників України з 2001 року
§ Видано 2 книги: "Осінній синдро”(2002р.), "Невагомість” (2006 р.).
| 
